Володимир Винниченко: кирпатий Мефістофель та інші лики

Володимир Винниченко: кирпатий Мефістофель та інші лики. Винниченко. портрет

Він передбачив генну інженерію, використання сонячної енергії, сурогатне материнство… Розробляв програму вселюдського щастя, яку назвав конкордизмом. Описав феномен тоталітаризму. Мріяв про всесвітній референдум, на якому народи висловилися б проти війни. Хотів вивести Україну з-під тоталітарного удару. 28 липня – ще одна дата, важлива для українського інтересу. Сьогодні народився Володимир Винниченко. Ім’я цього видатного українського письменника-модерніста, тривалий час було під забороною. “Декадент”, “ворог народу”, “буржуазний націоналіст”, “емігрант” – усі ці ярлики були як анафема. Сьогодні про нього можна говорити вільно, його п’єси ставлять і навіть екранізують, за ним захищаються дисертації. У Києві та інших українських містах є вулиці його імені. У київському Національному музеї літератури зберігаються картини, які малював Винниченко (він був ще й художником). Але що ми знаємо?

У школі вивчають його оповідання “Федько-халамидник”, у старших класах знайомляться з більш дорослими творами. В університеті дізнаються про драматургію. Можливо, бачили екранізації п’єс “Закон”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Але широка авдиторія переважно згадує Винниченка не як символ нації, а як дитячого письменника, або як “когось такого з історії” (якщо пригадають програму випускного класу про нашу історію ХХ ст.), “соціаліста” чи “хто революцію зробив” (останні два твердження точно неправдиві).

Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 1880 року в селі Веселий Кут-Григорівка на сучасній Кіровоградщині. У Єлисаветграді закінчив народну школу, згодом гімназію. У 1900 році вступає на правничий факультет Імператорського університету святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Стає провідним членом Революційної Української партії (РУП). Така суха довідка. Але якщо копати глибше, то стануть відомі й українські настрої майбутнього письменника (який і в гімназії принципово вбирався в український одяг), і революційні, і його позиція. Пізніше, у “Щоденнику” 21 грудня 1916 року, Винниченко напише: “Я хочу собою возвеличити українське”. Начебто самовпевнені слова, але в них є патріотичне зерно. Це писала людина, яка вже творчо відбулася.

У 1902-му Винниченко дебютує в українській літературі повістю “Краса і сила” і одразу вражає публіку тим, що підняв табуйовані теми, та ще й про декласоване суспільство. Вражатиме, епатуватиме надалі. Вибір героїв дратуватиме читачів, але не лишатиме байдужими. Безпритульні й узагалі маргінальні діти; жінка, яка зраджує чоловіка, фактично бреше всім, але сама через це мучиться, бо поряд з нею немає жодної сильної людини, а нещасна змушена сама заробляти на родину… Трагедія хисту художника і сімейного обов’язку. А щодо стилю – окрема тема. Леся Українка вважала, що у Винниченка невироблений стиль. Пізніше автору докорятимуть неохайністю мови (хоча подекуди автор просто вплітав рідну говірку – тому в нього не “Ведмідь”, а “Медвідь”). Але завдяки такій “непричесаності” письменник досягав виразності, фактично малюючи ламаними штрихами. Адже Винниченко – один із перших українських експресіоністів. На той час експресіонізм розвивався і ставав модним в Україні завдяки знайомству з німецькою культурою.

Але в цьому ж, 1902-му, році, творчості та навчанню завадив арешт “за неблагонадійність”. Арешт, ще арешт… 1906 рік. У день суду письменник залишає Україну аж до 1914 року.

Володимир Винниченко, фото.

У цей період з’являються драми: “Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Memento”, “Базар”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, оповідання, романи: “Чесність з собою”, “Рівновага”, “По-свій!”, “Записки Кирпатого Мефістофеля” та інші. Усього письменник створив 23 п’єси, реформувавши театр. Ці твори – декаданс у кращому розумінні цього слова. Феномен Винниченка – світовий. В його творах поєднані український гумор, українські проблеми (досить гострі) – і світова культура. І бажання чинити все по-свій. Раніше Винниченка вважали порнографічним письменником (проти надмірної фізіологічності деяких його персонажів протестувала Олена Пчілка, і її можна зрозуміти), хоча сьогодні, зрозуміло, ці твори читаються нормально. Ми й не таке читали, а Винниченко – це не порно, а висока література з оригінальним стилем. Скоріше, просто в цих текстах не було лицемірства: автор показував, що люди не янголи. І тому деякі заяви з цих творів сприймались як провокаційні. Наприклад: “Давайте вип’ємо за все, що дає радість! І за брехню! Хай живе брехня, якщо вона дає спокій!”. Він провокує читачів і глядачів, які замислювалися: в образі якого героя автор змалював себе?

Володимир Винниченко знімає капелюха, поруч – Симон Петлюра

З вибухом революції 1917 року Винниченко спільно з Михайлом Грушевським очолює український національно-визвольний рух, стає головою першого уряду Української Народної Республіки. Після гетьманського перевороту 1918 році Винниченко нелегально проживає на Княжій Горі під Каневом. Пише п’єси “Панна Мара” та “Між двох сил”. За його ініціативою відбулося повстання проти гетьмана Павла Скоропадського й німецької окупації. 1919 рік – Винниченко зрікається уряду, виходить з Директорії й емігрує до Відня. Швидко розчаровується в політиці й стверджує, що є тільки письменником.

Пише книгу “Відродження нації”. Після безуспішних відвідин Москви 1920 року Винниченко виїжджає в останню – четверту еміграцію (Чехія, Німеччина, Франція).

“Квіти”. Картон, олія. Картина Винниченка

Згодом доля – тепер уже не політика – закинула митця на хутірець-садибу “Закуток” біля міста Канн, у громаді Мужен, департаменту Приморських Альп. З іншими емігрантами Винниченко не спілкувався, бо вони жили далеченько, у Парижі або в інших містах. У 20-ті роки несподівано письменник захопився малюванням, його навчав знаменитий Михайло Глущенко. Винниченко писав олією. Найкраще в нього виходили натюрморти. Але й літературної роботи він не полишав: утопічний роман “Сонячна машина”, роман “Слово за тобою, Сталіне!” (де письменник осмислював, як тоталітаризм впливає на людські душі – і вгадав сутність цього явища; на останок скажу, що сам вождь у романі жодного разу не з’являється, про нього тільки говорять).

6 березня 1951 року Володимира Винниченка не стало. Він, який узяв до еміграції з собою грудку української землі (і вона збереглася в його речах – тепер уже реліквія), похований у Франції. Він сам пророкував свою смерть у п’єсі “Брехня”: українська душа гине, зіткнувшись з чужою агресією. Сам цей письменник – досить суперечлива постать. Але Україна залишилася чесною перед собою.

Підсумуймо. Він був незручним для будь-яких партій і для будь-яких режимів, бо не вкладався у жодні рамки. Але передовсім був – митцем. І таким ми його пам’ятаємо. І хоча він часто змальовував чорний бік життя, але в його творах є й світле та віра в те, що правда переможе.

“… Дивіться, дивіться: дерева в цвіту! Це ж весна. Це ж усе-таки весна, що б там не було! Правда?”

(Всі фото надані автором)

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter