Майбутній український воєначальник Володимир Петрович Сальський народився рівно 140 років тому, 16 липня 1880-го, у повітовому місті Острого Волинської губернії (нині місто Рівненської області). Батьки були дворянами й змогли забезпечити синові якісну домашню освіту, після чого він склав іспит за шість класів при Острозькій чоловічій гімназії та вступив до піхотного юнкерського училища у Вільно (нині Вільнюс, Литва). Далі проходив офіцерську службу в піхотних полках у Вільно та Києві, поки не вступив до найпрестижнішого військового навчального закладу імперії – Миколаївської академії Генерального штабу. 1912 року він закінчив її 34-м у випуску, служив у розвідувальному відділ штабу Київського військового округу. Написав й опублікував наукову роботу “Значення місцевості в сучасному бою”.

Першу світову війну Володимир Сальський почав у чині штабскапітана, старшого ад’ютанта штабу 70-ї піхотної дивізії, яка увійшла до складу 9-ї армії Північно-Західного фронту й вела бойові дії на території Польщі, Білорусі та Латвії проти австро-угорських і німецьких військ. Воював хоробро, зокрема, відзначився в бою 23 жовтня 1914 року поблизу села Клікава (нині Пулавського повіту Люблінського воєводства Польщі), коли “помітивши розгубленість у бойовому порядку, із загрозою для життя кинувся вперед із вигуком “ура”, надихнув війська, відновив порядок і цим самим сприяв досягненню загоном поставленої мети”. За цей подвиг був нагороджений Георгіївською зброєю 14 червня 1915 року.

У російській армії під час Першої світової Володимир Сальський дослужився до чину підполковника, старшого ад’ютанта відділу генерал-квартирмейстера штабу 12-ї армії, що воювала у Балтії, на території Латвії. Коли почалася революція, дисципліна стрімко знижувалася й армія розвалювалася, Сальський спробував повернутися до академії Генштабу на посаду курсового офіцера чи викладача. Академія евакуйовувалася на схід, до Владивостока, і якби Сальського зарахували до її складу, він міг у недалекому майбутньому стати білогвардійським офіцером у лавах армії адмірала Колчака. Проте звернення не мало успіху, і Сальський зробив вибір на користь служби Українській Народній Республіці. Він взяв активну участь в українізації військових частин на фронті, а восени 1917 року приїхав до Києва й очолив штаб 1-ї Сердюцької дивізії Армії УНР.

У роки Української революції Володимир Сальський зробив блискучу кар’єру. На початку 1918-го він брав участь в обороні Києва від більшовицьких військ Муравйова. За Гетьманату Павла Скоропадського займався організацією військових навчальних закладів в Українській Державі й сам викладав тактику в офіцерській школі, за відгуками слухачів вважався хорошим лектором. З початком повстання Директорії підтримав його, а після повалення Гетьманату став начальником штабу коменданта Києва.

Розквіт військової кар’єри Володимира Сальського припав на 1919-1920 роки. У травні 1919-го він очолив Запорізьку групу Армії УНР, одне з найбоєздатніших українських формувань, із яким провів успішний наступ на Проскурів і Кам’янець-Подільський. Ці міста було звільнено від більшовиків, для Армії та урядових установ УНР було утворено плацдарм, із якого потім розпочався славнозвісний похід на Київ і Одесу. Сальський став учасником конфлікту 31 серпня 1919 року у щойно визволеному Києві між українськими та білогвардійськими військами, коли наказав скинути російський прапор із будинку міської думи.

Згодом у тому ж році Сальський став військовим міністром УНР, періодично виконуючи обов’язки голови уряду на час відсутності Ісаака Мазепи та В’ячеслава Прокоповича. Генерал-хорунжий Василь Филонович згадував про нього:

“Довга співпраця з В. Сальським дала мені можливість ближче пізнати цю шляхетну людину, доброго військовика і визначного генерала. Тут мушу признати, що він був дуже зручним політиком, мав власний й особливий підхід до справ та методи до їх розв’язання. Він дуже влучно й завжди детально давав відповідні вказівки та майже завжди, коли його доручення виконувалися згідно з цими вказівками, вони виконувалися з успіхом для нашої справи. В. Сальський був визначним і висококваліфікованим старшиною генерального штабу, визначним тактиком і стратегом та високим політиком. На всіх своїх високих становищах він виказував не лише всебічне і глибоке знання того чи іншого предмету, але й надзвичайну щирість, братерський підхід до співробітника”.

5 жовтня 1920 року Володимир Сальський був підвищений до рангу генерал-хорунжого Армії УНР, що відповідає сучасному званню генерал-майора. Його вважали одним із найближчих співробітників Симона Петлюри, хоча й між ними виникали суперечності (зокрема, вже у 1921 році Петлюра звинувачував Сальського у “безперервній опозиції”, до якої того спонукали “амбіції та хворе честолюство”). Проте вже в умовах еміграції Володимир Сальський із 1924 року до смерти залишався військовим міністром уряду УНР в екзилі. Уклав комплексний збірник “Українсько-московська війна 1920 року в документах” (Варшава, 1933), редагував часопис “Табор”, багато робив для згуртування української політичної еміграції, підписував заяви проти репресій в Радянській Україні, намагаючись привернути увагу до них світової спільноти.

Коли 1939 року почалася Друга світова війна, і нацисти окупували Варшаву, генерала Сальського кілька разів викликали на допит до гестапо, що підірвало його здоров’я. Він пішов із життя 5 жовтня 1940 року й похований на православному цвинтарі на вулиці Вольській, де є ділянка військових Армії УНР. Його син Юрій (1915-1996) став військовим льотчиком, який під час Другої світової війни захищав Польщу, потім боровся проти нацистів у Франції та Великій Британії, а після війни співпрацював із військовими відомствами США та Канади.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram