Володимир Піскорський – один із найталановитіших українських істориків кінця XIX – початку XX століть. Був видатним спеціалістом з історії західноевропейського Середньовіччя, насамперед, країн Піренейського й Апеннінського півостровів, а також талановитим педагогом, активним громадським діячем. Безперечно, Піскорський багато встиг би ще зробити в науці, якби не загинув унаслідок нещасного випадку в 43 роки.

Володимир Костянтинович Піскорський народився 10 серпня 1867 року в Одесі. Походив зі стародавнього шляхетського роду, який здавна мешкав у Києві. Наприклад, дід Володимира, Карл Піскорський, служив на київській пошті, а батько – на газовому заводі. Мати, Олена Соханська, належала до українського дворянства.

Володимир закінчив престижну 1-шу київську чоловічу гімназію на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі та вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Там захопився медієвістикою, знайшовши в особі професора Івана Лучицького прекрасного наукового керівника. Однак, Лучицький спеціалізувався з середньовічної та ранньомодерної Франції. Піскорський же зацікавився історією Іспанії та Італії. Уже на другому курсі він підготував дослідження “Нарис останньої боротьби Флоренції за політичну свободу (1527-1530)”, за яке отримав факультетську срібну медаль.

Надалі Піскорський основну увагу приділяв історії Іспанії. Ця тематика була практично не розроблена у вітчизняній історичній науці. Ба більше, історія Іспанії на той час була досить слабко знана в Европі та навіть у самій Іспанії, де бракувало відповідних фахівців. Піскорський справедливо відзначив, що ця країна домінувала в европейській політиці у XVI столітті, в епоху великих географічних відкриттів, а також зберігала великий вплив у подальші 200 років. Тому без розуміння процесів, які відбувалися в Іспанії, неможливо достеменно осягнути европейську історію ранньомодерної доби.

Володимир Піскорський успішно захистив магістерську дисертацію на тему “Кастильські кортеси в перехідну добу, від середніх віків до нового часу (1188-1520 роках)”, яка була визнана великим внеском у наукову літературу. Цікаво відзначити, що однокурсником Володимира був інший майбутній видатний вчений – Михайло Грушевський, який, натомість, спеціалізувався з історії України під науковим керівництвом Володимира Антоновича. Грушевський та Піскорський були найталановитішими випускниками свого курсу, і стосунки між ними виявилися вельми напруженими. Обидва після захисту магістерських дисертацій не знайшли місця у Київському університеті, і надалі їхні шляхи розійшлися – Грушевський поїхав викладати до Львівського університету, а Піскорський – до Ніжинського історико-філологічного інституту імені Безбородька.

Володимир Піскорський – засновник української іспаністики. Фото: Ніжинський історико-філологічний інститут імені Безбородька.
Фото: Ніжинський історико-філологічний інститут імені Безбородька

Відчуваючи брак наукової літератури зі свого напрямку, Володимир Піскорський протягом 1896-1897 років перебував у науковому відрядженні, де працював у бібліотеках Німеччини, Франції, Іспанії, Великої Британії. Після повернення він почав викладати середньовічну й нову історію в Ніжині. Після Києва та Західної Европи, життя в провінційному місті здавалося Піскорському нелегким, адже його колеги-викладачі були більше чиновниками від науки, аніж справжніми дослідниками, а студенти часто поводилися невиховано, пиячили й бешкетували. Проте дуже скоро молодому викладачеві вдалося зацікавити їх своїми лекціями, і він став популярним в інституті. Літературознавець і фольклорист Володимир Данилов згадував про лекції Піскорського в Ніжині:

“Його лекції завжди запам’ятовувались, говорив він змістовно, красиво, літературно. І через 60 років образ його стоїть переді мною. Це був у повному розумінні цього слова джентльмен, голос якого був індивідуальним. У пам’яті лишилася його лекція про Бісмарка і промова на річних урочистих зборах про середньовічні університети. Студенти-історики дуже цінували Володимира Костянтиновича, тому що він залучав їх до наукової праці”.

1901 року Володимир Піскорський захистив докторську дисертацію “Кріпосне право у Каталонії в середні віки”, був обраний ординарним професором Ніжинського інституту та членом-кореспондентом Барселонської королівської академії красного письменства та природничих наук. Він активно співпрацював із іспанськими колегами-істориками, 1902 року знову побував у науковому відрядженні, написав комплексну працю з історії Іспанії та Португалії. У період революції 1905-1907 років Піскорський виявив себе як послідовний прихильник демократичних ідей. Він підготував план реформ у Ніжинському інституті, завдяки яким можна було забезпечити доступ до навчання всім, хто мав середню освіту, незалежно від статі, національного, соціального чи конфесійного походження. Підтримував студентські виступи та навіть брав у них участь, допомагаючи студентам будувати барикади на вулицях міста.

Але загальна несприятлива атмосфера й неможливість реалізувати свої ідеї в Ніжині, постійні погрози з боку російських чорносотенців змусили Піскорського 1906 року переїхати до Казанського університету, де він очолив катедру та кабінет всесвітньої історії. Активну науково-педагогічну працю вченого перервав трагічний випадок – 16 серпня 1910 року він потрапив під поїзд на дачній станції Зелений Дол під Казанню. Поховали Володимира Піскорського в Києві на Аскольдовій могилі. У 1930-х під час більшовицького руйнування цвинтаря могилу перенесли на Звіринецьке кладовище, де вона збереглася донині.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram