Володимир Горбач. Незавершена революція

Фото: ALEXEY FURMAN/EPA/MAXPPP

Саме так: не незакінчена, а незавершена. Бо революція – це як ремонт, який неможливо закінчити.

Можна багато сперечатися про те, що було чотири роки тому… Євромайдан? Революція гідності? Стихійний бунт? Народне повстання?

Термін “революція” походить від пізньолатинського “revolutio”, яке у значенні “оборот” застосовувалося до астрономічних процесів і вказувало на їхню циклічність. Слово почали широко використовувати після оприлюднення праці Миколая Коперника “Про обертання небесних сфер” (“De revolutionibus orbium coelestiam”). А перші революціонери щиро вірили, що вони відновлюють якийсь ідеальний первинний стан. Це я до того, що значення слів мають властивість змінюватися. І тому кожна епоха має свої революції…

Міркуючи над спадщиною Великої французької та Американської революцій, Ганна Арендт зазначала, що справжня революція змінює соціальний порядок. А Ґюстав Ле Бон ще раніше писав, мовляв, революції рідко щось кардинально змінюють, одначе гарно руйнують те, що добряче зітліло та прогнило.

Тож маємо два завдання водночас – відмовитися від того, що вже вичерпало себе і запровадити новий соціальний лад. Для чого? А для завершення революції.

1 грудня 2013 року в Києві відбувся масовий протест, потужне виверження психологічної енергії. Він, проте, лише розпочав революцію, але не гарантував її завершення.

Згадаймо про долю Помаранчевої Революції 2004 року: вже за 3 роки відзначати її річницю стало якщо не соромно, то трохи ніяково. Причина розчарування – реставрація олігархічного режиму. Так сталося через те, що злочини попереднього режиму залишилися непокараними. Від старої та віджилої олігархічної системи не відмовилися, відповідно будувати новий соціальний порядок не було ні де, ні з ким.

Так, нині ми також переживаємо період ”реакції”, коли “контрреволюція піднімає голову”. Але ж реакція є закономірним етапом будь-якої революції, оскільки стабілізує усю суспільно-політичну систему, врівноважуючи вплив “революційного авангарду”, зупиняючи розгул злочинності, анархії й “революційної доцільності”.

Головне, аби після реакції не відбулася “реставрація”, як 2010-го зі встановленням відверто кримінального режиму Януковича…

Тож кожна революція – своєрідна, це окремий історичний феномен. Українська ж революція – довга, часом здається, що аж занадто. І навіть 2014-го вона не стала антиолігархічною. Бо відразу після народного повстання для його приборкання розпочали зовнішню інтервенцію. Так почалася справжня війна за незалежність. А на війні, як на війні – залучили ті обмежені ресурси, які були. А були вони тоді не у зруйнованої й розграбованої держави, а саме в олігархів. Пам’ятаєте губернаторство Коломойського й аналогічну пропозицію Ахметова? Так отож…

Але антиолігархічна фаза революції все одно неминуча. Перевірено на тому ж Коломойському. Решта, готуйсь. Просто для того, щоб “жити по-новому” потрібно завершити етап відсічі інтервенту. І це не тема для іронії чи глузування, а питання управління ресурсами, а в нашому разі, зокрема, і зовнішніми.

Своєрідний характер тривалої української революції добре ілюструє суб’єктивний приклад. У 2005 році тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко принципово утримувався від методів революційної доцільності для зачистки політичних опонентів. Довести справи до кінця законним шляхом виявилося неможливим, бо не було співпраці з іншими представниками влади, особливо зі старою прокуратурою. У своїй книзі Луценко пише, що у в’язниці мав достатньо часу для переосмислення помилок, які призвели до поразки революції. Основну помилку він вбачав у тому, що люди “обирали серцем”, підтримали харизматичного лідера, не питаючи, чи є в нього команда та план дій. Для Луценка 2005-го стало потрясінням те, що “ніякого плану насправді не було”. А у 2006 він зрозумів, що не було й команди…

Завершальним акордом реставрації олігархічного ладу стало ув’язнення Луценка та Тимошенко після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах. Регіонали, на відміну від Луценка, ні в чому себе не стримували й не заморочувались законністю процедур. Вони просто фабрикували справи.

Уже після звільнення Юрій Луценко став, можливо, першим з-поміж лідерів Майдану 2004, який публічно й неодноразово вибачався за помилки “помаранчевих” та свої власні. Навесні 2013 року Луценко започаткував громадську ініціативу “Третя українська республіка” – об’єднання інтелектуалів для перезавантаження країни, до якої тоді долучився і я. Луценко неодноразово наголошував: щоб не повторити помилки, треба перезавантаження як “зміна системи, а не облич”, Історія розпорядилася так, що Луценко став каталізатором обох революцій, – згадаймо, він був керівником підготовчої акції “Україна без Кучми” 1999-го. “Третя українська республіка” ініціювала акцію “Я обираю ЄС”, – фактично предтечу Євромайдану. У межах акції сформулювали основні меседжі й розробили символіку, які актуалізували в суспільстві тему європейського вибору. Саме Луценко під час віче 1 грудня оголосив: “це не мітинг, це революція”. На Майдані він зайняв позицію комунікатора між народом та сценою: я особисто бачив його у натовпі дуже далеко від сцени, де він не говорив, а слухав людей.

І от сьогодні, за великим рахунком, саме від Луценка, вже як Генпрокурора, залежить недопущення реставрації старої корупційно-олігархічної системи. Нині в суспільстві, на жаль, немає належного розуміння, чому важливо покарати Януковича та його поплічників. Частково через втому, частково через заочний характер судовий процесів, а частково через бажання нової опозиції “посадити” вже нову, а не стару владу…

Проте, справа завершення революції – занадто серйозно, щоб зводити її до банальної боротьби за владу. Це виходить далеко за межі поточної політики й набуває історичного масштабу. І вже “битий” революціонер Луценко має знати це як ніхто інший…