Володимир Гнатюк – один із титанів української науки кінця XIX – початку XX століття. Він вивів українську етнографію на европейський рівень, усе життя невтомно віддаючи себе науці, попри тяжку хворобу. 58 томів підготовлених ним етнографічних збірок промовляють самі за себе. А ще він був літературознавцем, публіцистом, перекладачем, громадським діячем, академіком. Без нього годі уявити собі нашу гуманітаристику. Тим дошкульніше, що зараз його ім’я відоме переважно фахівцям і спеціалістам, але не широкій громадськості.

Володимир прийшов у цей світ 9 травня 1871 року. Місце його народження – село Велеснів. Тоді це була Австро-Угорщина, зараз – Монастириський район Тернопільської області України. Батько був сільським дяком. Навчаючись у школі, дев’ятирічний Володимир почав виявляти інтерес до збирання фольклору. Він завів окремий зошит, у якому записував почуті народні оповідання, пісні, колядки. Це визначило його подальший життєвий і професійний шлях.

Гнатюк закінчив Станіславську гімназію (теперішній Івано-Франківськ) і філософський факультет Львівського університету, де познайомився з багатьма українськими громадсько-політичними, культурними й науковими діячами. Близькими колегами Гнатюка стали Іван Франко, Філарет Колесса, Михайло Грушевський. Працюючи секретарем Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), він організував і здійснив десятки етнографічних експедицій у села Галичини, Буковини, Закарпаття, Словаччини, Угорщини, збираючи та записуючи місцевий фольклор.

Але напружена робота призвела до того, що з 1902 року почалися серйозні проблеми зі здоров’ям – Володимир Гнатюк захворів на туберкульоз, стан його погіршувався, довелося відмовитися від участі в експедиціях. Натомість він продовжував виступати їхнім організатором: розробляв запитальники, спрямовував у села своїх колег і друзів, студентів, учителів, сільську інтелігенцію. Збирав й обробляв отримані ними матеріали. Підсумком цієї титанічної праці й стала поява вищезгаданих 58 томів етнографічних збірок, у яких містилися 8 622 коломийки, 1 348 народних оповідань з демонології, 412 легенд, 322 колядки, 319 зразків сороміцького фольклору (Гнатюк був одним із перших дослідників, які приділили увагу збиранню сороміцьких пісень і приказок).

Цікавився вчений і лінгвістикою, зокрема, підготував рукопис “Словника українських закарпатських говорів” на 30 тисяч слів. Був співзасновником музею НТШ у Львові. Подвижницька праця давала змогу певний час боротися з тяжкою хворобою. Літературний критик і публіцист Михайло Могилянський згадував про те, в якому стані він побачив Гнатюка влітку 1912 року:

“Вже тоді В. М. був тяжко хорий і мало що не виходив з хати. Одягтись з ранку і прибравши ліжко, він знову ляггів і вставав тільки до столу, бо кожен більш-менш жвавий, необережний рух викликав довгий приступ кашлю. Тільки врядигоди, коли дозволяла погода, – літо було надзвичайно дощовите, – проходив кілька кроків до берега Черемоша. А в такому немічному тілі живий був навдивовижу міцний дух, що виявлявсь у кипучому інтересі, здається, до всього на світі, в невпинній праці, і щонайдивніш у невичерпаному джерелі життьової бадьорости та, хоч як це дивно, живорадісности. Скромний до величної простоти, – в цьому нагадував духовий образ Івана Франка, – він ніколи не скарживсь, усі життьові недогоди перемагаючи легким юмором, що виявлялося і на останніх днях, коли вже неспроможний написати листа – диктував. Цілими годинами міг, по-дитячому сміючись, розповідати за давні пригоди юнацьких літ, иноді дрібні і звичайнісінькі, але зогріті таким юмором, розквітчані такою тонкою спостережливістю, що мимоволі з’являлася думка, а чи не відібрала наука у красного письменства визначну силу? Мало не цілі дні працював над коректурами та розмовляв із Коцюбинським; иноді, вертаючи з гір, куди ходив по гриби двічі й тричі на день, заходив Франко… Коли погода не пускала в гори, прилучавсь до них і я. Як зараз бачу: на ліжкові Гнатюк, біля нього Коцюбинський, а на ослінчику Франко, присунувшися до столу ліктем, перегортає сторінки якоїсь нової книжки. Коцюбинський виглядав краще, ніж обоє инші і – рік не минув – перший помер”.

Внесок Володимира Гнатюка у розвиток слов’янської фольклористики високо оцінили за кордоном. Він був обраний до складу етнографічного товариства у Празі, Відні, членом-кореспондентом Академії наук Російської імперії, потім – Академії наук СРСР. Заснована у 1918 році в Києві Українська Академія наук також обрала його своїм дійсним членом, але за станом здоров’я він не зміг переїхати на постійну роботу до столиці України.

Володимир Гнатюк пішов із життя 6 жовтня 1926 року у Львові. Поховали його на Личаківському цвинтарі неподалік від Івана Франка. Іменем великого вченого названо Тернопільський національний педагогічний університет, гімназію в Бучачі, етнографічно-меморіальний музей в його рідному селі Велеснів.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram