Володимир Боніфатійович Антонович – один із найвидатніших українських істориків, батько археології, етнограф, публіцист і громадський діяч. А ще видатний педагог, який присвятив понад 30 років викладацькій діяльності й виховав когорту видатних дослідників: Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Петра Голубовського, Митрофана Довнар-Запольського. Український історик Михайло Брайчевський так схарактеризував постать Антоновича в науці:

“Орієнтація на европейську культуру, зокрема й історіографію, вирізняла Володимира Антоновича з-поміж переважної більшості його попередників і сучасників, які звикли озиратися на російську і польську літератури. Він був перший справжній европеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі”.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 року в містечку Махнівка Київської губернії (нині Козятинський район) у родині бідних, безземельних шляхтичів. Змалку Антонович бачив, як пани з презирством дивилися на людей, які говорили українською та мовчки тягли на собі кріпацьке ярмо. Ще тоді в юній голові роїлися думки, що це неморально, неправильно.

Освіту Володимир здобував в одеській гімназії та в Київському університеті Святого Володимира. Спочатку вступив на медичне відділення, та за рік перевівся на історико-філологічний факультет. Його закінчив кандидатом історії (перший академічний ступінь в Російській імперії, нижче магістра, не слід плутати з кандидатом наук) у 1860 році й став викладачем Першої київської гімназії. За кілька років перейшов до канцелярії генерал-губернатора, де займався розбором давніх актів.

До того часу під впливом матері вважав себе поляком, однак у 1862 році опублікував статтю “Моя сповідь” у першому українському часописі “Основа”, де зрікся своєї польської національності та пристав до українства – зважаючи на багатолітнє визискування польською шляхтою українського населення. Цього кроку поляки ніколи не пробачили Антоновичеві.

“Притулюючи свої слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, я відкрив сам собі українство; і чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що моє відкриття – була не зайва вигадка”, – писав Володимир Антонович у своїй біографії.

Свою першу дослідницьку працю “О происхождении казачества” Антонович написав у 1863-му. Його світогляд як історика сформувався ще в період студентства під впливом творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша. Сам об’їздив Волинь, Поділля, Холмщину, Херсонщину, щоби вивчити побут та життя місцевих жителів. У 1860-х роках став членом товариства “Громада”, очолив “хлопоманський” гурток, учасники якого пропагували, що українці мають право на національне відродження та самовизначення.

У 1870 році Антонович захистив дисертацію й отримав ступінь магістра. Відтоді розпочалася його викладацька діяльність, він став доцентом катедри російської історії в університеті Святого Володимира. За вісім років Володимир Боніфатійович захистив докторську “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” й був обраний професором тієї ж катедри. У 1880-му Антонович став деканом історико-філологічного факультету, окрім того завідував мюнц-кабінетом (для збереження монет і нумізматичних колекцій) та музеєм старожитностей.

Окрім викладацької Антонович багато часу приділяв науковій діяльності. У період 1860-1890 років дослідник видав низку монографій, статей, книг з історії Правобережної України від найдавніших часів до ХІХ століття. Ці праці стали основою зародження історичного краєзнавства. Опус “Нарис історії Великого князівства Литовського” (1878) і нині високо цінується дослідниками та краєзнавцями, вивчається студентами історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка в межах курсу “історія України”. У ній автор детально розглянув питання інкорпорації українських земель до складу Литовсько-Руської держави у ХІV столітті.

У своїх роботах Антонович звертався й до суперечливих тем, зокрема тих, що стосувалися виникнення та формування української нації, проблем міжетнічних відносин, українсько-польських взаємозв’язків на Правобережжі.

У 1870-1890 роках Антонович їздив у відрядження та експедиції, співпрацював із місцевими дослідниками. Під час наукової подорожі по Дністру в межах сучасної Вінниччини та Хмельниччини звернув увагу на печери Середнього Подністров’я, дослідивши які написав статті “Про скельні печери на березі Дністра” (1894) та “Бакотський скельний монастир” (1891). Також Антонович відкрив низку пам’яток неоліту й започаткував археологічне вивчення знайдених артефактів. Написав: “Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії” (1879), “Археологічна карта Київської губернії” (1895) і “Археологічна карта Волинської губернії” (1901).

Антонович зробив значний внесок у дослідження історії Правобережної України. 1892 року він став почесним членом Подільського церковного історико-археологічного товариства, 1893-го – Волинського церковного історико-археологічного товариства в Житомирі, 1901-го – Товариства дослідників Волині. Протягом усього життя він підтримував зв’язки з провідними дослідниками історії краю – Юхимом Сіцинським, Миколою Біляшівським, Орестом Фотинським, Федором Штейнгелем та іншими.

Окрім того, Володимир Боніфатійович приділяв увагу й історії розвитку культури, займався етнографічними дослідами. З-під його пера вийшло кілька робіт, присвячених цьому питанню. Разом із Драгомановим уклав збірку “Исторические песни малорусского народа”.

У 1882-му Антонович став співзасновником часопису “Киевская старина”. Одним із перших він висунув концепцію споконвічності української самобутності запровадив у науковий обіг термін “Україна-Русь”, який активно використовував у своїх працях найвидатніший учень Володимира Антоновича – історик Михайло Грушевський.

Разом із Олександром Кониським Антонович створив Загальну українську безпартійну демократичну організацію, яка мала об’єднати свідомих українців Російської імперії. Перший з’їзд цієї організації відбувся у 1897 році, за чотири роки до них приєдналося товариство “Громада”, осередки існували в понад 20 містах України. Сама ж організація проіснувала до 1904 року, а після була перетворена в Українську демократичну партію.

В останні роки життя Антонович працював в архіві Ватикану. Там він знайшов чимало матеріялів, пов’язаних із українською історією, збирав документи для історико-географічного словника, який так і залишився в рукописному варіанті. За рік до своєї кончини вирішив написати автобіографічну книгу “Спомини”, яку зі слів дослідника записував Дмитро Дорошенко.

Помер Володимир Боніфатійович Антонович 21 березня 1908 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Володимир Антонович залишив по собі величезний науковий спадок – понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, відредагував і видав 9 томів “Архива Юго-Западной России” з історії Правобережної України XVI-XVIII століть. Михайло Грушевський написав:

“Ти висловляв надію, переходячи в ряди української суспільности, що горячою любовию і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше – бо став для неї любленим між любленими, від перших працю твоїх і до кінця многотрудного твого віку. Але невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним участником українського життя, доки житиме українське ім’я”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram