Люди – це мінливі особи, які часто піддаються впливу ззовні. Світом блукає багато скалічених доль, які не знають куди себе подіти. Або ті, хто довго й нудно шукають своє призначення. І здавалося б, є для життя все, що треба – здоров’я, розум і краса. Але все одно щось іде не так. Можливо, я здивую вас, але багато чого залежить від того, щоб вчасно сказати “ні”.

Сказати “ні”, коли пропонують перекусити, а ти не голодний. Чи коли просять піти в крамницю, а ти маєш нагальніші справи. Або коли вирішують твою долю – в який вступати виш. Усі ці прохання різношерсті за значенням, але важливі за суттю. Уміти відстояти свою позицію і територію – часом треба й у дрібних справах, і у глобальних.

“Він безвідмовний”, – звучить як комплімент. Але хто знає, що криється за тією людською рисою? Вічна жертовність чи, як наслідок – часто доводиться не дотримуватись слова?

Звідки береться оце бажання бути добрим і чуйним? І чи не в мінус своїм власним потребам це бажання існує. Я попитала у магістерки клінічної психології, кризової психологині та психотерапевтки Єлизавети Рогачук.

“Ми всі народжуємося з можливістю говорити “так” чи “ні”. Новонароджений впевнено виражає матері своє незадоволення плачем, дитина чесно випльовує суп, який не смачний. Дослуховуватися до своїх потреб, відчувати свої кордони та бути в комунікації з іншими – основа гарного самопочуття та здорових стосунків. Але якщо фізіологічна можливість реагувати на страх, злість, образу від нас не залежить і відбувається без нашої волі, то психологічна можливість сказати “ні”, подбати про себе, виразити агресію більшою мірою залежить від середовища, де формувалася наша ідентичність. Якщо в оточені, де ви росли, казати “ні” було заборонено, скоріше за все, це буде важко і в дорослому віці”, – пояснює експертка.

Здавалося б, не хочеш віддавати іграшку сусідській дитині, бо сам же нею граєшся. А мама чи бабуся каже “Ти скупий, ай-яй-яй! Як тобі не соромно, дай погратися своєю машинкою Софійці. Так не можна, но-но”. І твій авторитет за щось для тебе значне соромить. Тобто не можна бути скупим (це соромно), не можна любити свою іграшку (ділись!). Нічого ж наче такого, звичайна буденна ситуація, хіба вона може вплинути на майбутнє людини? Але психологи кажуть, що може.

“На жаль, у пострадянський системі виховання можливість індивідуалізації, незгоди й особливих потреб ще з ранніх років зупинилася виною та соромом. Одна з основних ознак співзалежних стосунків виражається в тому, що ситуаційна відмова сприймається як тотальна зневага та агресія. Наприклад, “Я не можу приїхати зараз” чується як “Я тебе не люблю, ти мені не важливий, я тебе покидаю” – і викликає відповідну реакцію. Тому вина та сором за свої бажання, за відстоювання кордонів, страх бути покинутим, відстороненим і нехорошим у нашому психічному просторі є основною причиною неможливості говорити “ні” прямо в комунікації. Часто це приводить до пасивно-агресивних форм взаємодії, наприклад, погодитись, але не робити, або свідомо чи несвідомо саботувати процес”, – розповідає Єлизавета Рогачук.

Психологиня також розповідає про тип людей, які не дуже розуміють, чого хочуть. Тому й виникають такі ситуації, що відмовити не виходить, а виконати обіцяне поготів.

“Якщо з дитинства ігнорувалися потреби дитини – як і нехтуванням, так і гіперопікою – їсти за розкладом, а не коли хочеться, вчитися та досягати, незважаючи на власний інтерес та самопочуття, коли “мама краще знає, що ти хочеш”. Можливість чути свої почуття й потреби, ніби атрофується – чутливість зменшується чи анестезується. У дорослому житті наслідки можуть стати апатією, не розумінням власних бажань, коли неможливо сказати “ні”, адже я сам не розумію чого хочу, тому погоджуюсь на те, що пропонують. Коли місце власних потреб займають потреби іншого”, – каже вона.

Але що робити нам, дорослим, коли ми переживаємо цілий спектр емоцій в ситуації, коли хочеться відмовитись від пропозиції?

“Найважливіше, що потрібно пам’ятати, це те, що ви не несете відповідальність за реакцію іншого. Ваша безпека та комфорт – це особисто ваша відповідальність. Інші не читають ваших думок, і повідомити про свої потреби, бажання та неможливості дієвіше словами. Бажання бути хорошим для всіх – дорога до власного неврозу та тотальної несвободи. Чутливість до власних потреб та можливість обміну – основа екологічної комунікації та здорових стосунків, де можна бути собою та не накопичувати витіснену злість”, – підсумовує експертка з психічного здоров’я Єлизавета Рогачук.

Ми живемо в суспільстві, де грішно думати лише про свої потреби, але заразом ми мешкаємо серед багатьох нещасних людей. Я не вважаю, що на будь-яке прохання треба всім відмовляти. Навпаки, прихильник того, що допомогти ближньому треба максимально. Але, коли ти не маєш ресурсу на цю допомогу – варто про це говорити. Бути несерйозною в очах ближнього – це ще гірше, ніж відмовити.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram