Владислав Недашківський
Журналіст, "Український інтерес"

Владислав Недашківський. Про мертвих та живих

Селяни Зони відчуження поминають померлих на цвинтарі. Квітень, 2017 року. Фото: Матеуш Бай/Ukraїner
Селяни Зони відчуження поминають померлих на цвинтарі. Квітень 2017 року. Фото: Матеуш Бай/Ukraїner

Я – великий противник так званих поминальних днів. Щоб мертвих не поминати, їх треба пам’ятати щодня. Колись люди вірили, що людина і не вмирає зовсім, поки про неї пам’ятають. А наші гробки вже десятки років – сюрреалістична вакханалія з піснями, танцями та мільйонними оборотами капіталу, які роблять на лампадках і пластикових квітах. Останні, до речі, століттями не розкладатимуться у природі, а, отже, отруюватимуть довкілля, де житимуть наші діти, онуки, правнуки. Невже мертві діди, які вже зійшли квітами у полях, варті вбивства майбутніх поколінь?

Мені абсолютно незрозуміло, чому в Україні (особливо останні роки) з таким пієтетом ставляться до гробків. У нас ніколи не було культу смерті. Це у всіляких ацтеків (мексиканців), індусів, єгиптян вони були і досі є. А в Україні (на Русі) завжди царював культ життя. Ми ховали та спалювали своїх мерців, знаючи, що вони потрапили в кращий світ, де нема страждань, битв та турбот.

Одна із семи теорій походження [Київської] Русі – норманська. Отже, відповідно до неї, наші корені загубилися десь у Скандинавії (хоча вона не витримує міфологічну перевірку, адже аси, – боги вікінгів, – воювали, а потім браталися з ванами, які були рівні ним, а такими могли бути лише ми – слов’яни). Тут мені згадується фільм “Тринадцятий воїн” з Антоніо Бандерасом у головній ролі. Там араб приїхав до вікінгів і на самому початку історії він потрапляє на якусь гулянку. Він запитує, де їхній конунг, а йому кажуть, що ця гулянка – його поминки, він щойно помер. Кіношний мусульманин був шокований. Для вікінгів радіти на похоронах – було нормою. Наші предки теж раділи, адже померлий потрапляв у кращий світ. Саме це вирізняло нас та наших скандинавських братів з поміж інших народів – ми не боялися смерті і завжди зустрічали її з іронічною посмішкою.

Але потім прийшла Візантія зі своїм Богом. Володимир, керуючись політичними інтересами, позаганяв людей у Дніпро і давай їх хрестити. Разом із Христом до нас прийшов сум, а смерть стала не невід’ємною частиною життя, а трагедією. У християн, – чий Бог, до речі, воскрес із мертвих, – смерть зображується чомусь якимось лихим явищем. Замість того, щоб радіти життю тут та зараз християни постійно страждають і готуються до свого Раю. Для них життя і не життя зовсім, а лише прелюдія до чогось “справжнього”. І ці забобони породжують десятки, якщо не сотні, дивних ритуалів. Я згоден, що їх понавигадували баби і до християнства як такого, вони відношення не мають, але ж усі цим ритуалам слідують і кажуть, що так робили завжди. Ніхто навіть не думає поставити це під сумнів.

Ми тягнемо на могили паски та яйця, які потім розтягують по торбах цигани. А ще поміж могил у поминальні дні бігають священики, які залюбки за паску і чарку (чи гроші) проведуть відповідний обряд. Це мене завжди дивувало і обурювало, бо як на кладовище, де панують мерці, можна тягнути паски та яйця – фалічні символи, символи життя? Це якийсь анекдот, насмішка. І якщо не цигани розтягнуть ту їжу на могилах, то її розтягнуть дикі звіри, які ще й лишать “слід” на ваших предках. Невже вони заслуговують на те?

Якось я потрапив ввечері на День усіх святих (1 листопада) на кладовище у Польщі, у якій 90% – католики. Я мав робити репортаж, але рука просто не піднімалася фотографувати ту красу, яку я побачив. На скромних могилках люди повикладали квіти та запалили здоровенні лампади. Увесь цвинтар перетворився на калейдоскоп вогнів. Бабці, які торгували ЖИВИМИ квітами та свічками, продавали їх дешевше від гігантських торговельних мереж. І йшли люди пом’янути мертвих саме ввечері, щоб запалити лампади, бо вони вірять, що душі померлих їдуть саме на ці вогники – вони як маяки між світами. Які маяки на могилах залишаємо ми – гори сміття та пляшки з-під горілки?

Але більше мене здивувало, що поляки не влаштовували вакханалій з мангалами та каструляками вареної картоплі. Вони в цей день (який усюди, навіть у гіпермаркетах, – вихідний) культурно потягували вино чи пиво та говорили майже пошепки, щоб не заважати іншим. У поляків, до речі, теж культу смерті не було, і вони не тягнуть на цвинтар салати з крабових паличок. А ми тягнемо і влаштовуємо макабричні пікніки, натягаючи на пики скорботні маски. І це посеред весни – пори, коли все живе пробуджується, а мертве сходить новими ростками життя. Оці гробки – це карнавал лицемірства. Могили потрібні живим, аби щодня нагадувати, що всі ми будемо там – у землі, з якої вийшли: “Прах до праху, земля до землі”. Це метафізичний хабар, аби мерці замовили за нас слівце, коли ми перетнемо останній кордон.

За останні 50 тисяч років на планеті жили та вмерли близько 101 мільярда людей, пише Бі-Бі-Сі. Сьогодні нас – живих людей – більше семи мільярдів. Куди дівати нових мерців? Традиції більше не працюють, бо землі для цвинтарів – все менше, а людей – все більше. Де ми будемо розпалювати свої мангали, коли мерців більше не ховатимуть? Тож пам’ятайте мертвих щодня, а не лише у спеціальні дні раз на рік задля чергової галочки. А ще краще любіть та шануйте своїх рідних та близьких, поки вони живі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.