1

“Народ! Пишуть, що Захарченка підірвали“, – прочитав я в робочому чаті. Одразу почався ажіотаж. У мене закипає кров. Вбиваю в пошукач “ДАН”. Не відкриває. Забув, що СБУ обмежила доступи до низки ворожих ресурсів. “Хто повідомляє?”, – булькає у чаті. Завантажую Твіттер: є. Рейтер (Росія), Інтерфакс, ТАСС, Лайф… Повідомляють надійні джерела. Обмінюємося посиланнями, лайками та шутєєчками. Редакція гуде як вулик. “Флешуй, – кричу. – Флешуй”. Доповнюємо, вишукуємо деталі, лаємося один на одного. З’являється інфа з Донецька. Надійна. Їй можна довіряти. Редакторка стрічки тихенько підвиває – з кожною секундою з’являються нові подробиці. Інтерфакс штампує одне за одним повідомлення. Твіттер теж горить. Вже постять мемчики. Всьо, точно помер. Тремтять руки. Від адреналіну, роботи на випередження та страху. Боїшся за людей, які зараз у Донецьку, бо розумієш, що їм почнуть закручувати гайки. Щоб перебити страх, видаєш у голос невдалі жарти, дуже чорні. Хтось кричить мені заткнутися. Я червонію та тихенько вибачаюся. Виходжу на вулицю покурити.

2

“Нікотин звужує судини, через що порушується газообмін. Отже, у мозку починається кисневе голодування”, – згадую слова вчительки ОБЖ у сьомому класі. Стрічки новинних агенцій червоні – всі повідомляють про смерть Захарченка. “Це кров, – думаю я. – Кров усіх, хто загинув через цього [цензура]”. Є мить, і журналісти вижимають із неї на повну. Така у нас робота.

Проходить кількадесят хвилин, адреналін відступає, думки вже не б’ються у скроні. Гадаєш: що далі? Що взагалі трапилося? Відмовляєшся вірити, бо це може бути якась провокація. “Спецоперація ДеНеРе”. Журналістський цинізм бере своє: Бабченко от нещодавно воскрес. Невже і цей воскресне? Сидиш як на іподромі: ти щойно поставив на кобилу і не знаєш, чи дійде вона до фінішу взагалі.

Фото: соцмережі

Новини – це дуже серйозно. Ти повідомляєш щось, даєш людям надію, але нічого на власні очі не бачив. Правда? Фейк? А що буде, коли Путін помре? Цього треба очікувати, до цього треба готуватися. От нещодавно Кобзон помер.

Кобзон. Шукаєш фотку, де Захарченко обнімається з Кобзоном. Вони співають пісню дуетом “Я люблю тебя, жизнь”. Ютьюб, відео, придумуєш дотепи, а їх вже постять у соцмережах – наче хтось заліз тобі в голову. Лайкаєш.

“Захарченко приїхав у кафе “Сєпар” на поминки Кобзона – в окупованому Донецьку напередодні оголосили триденний траур за героєм ДеНеРе”, – вихоплюю з чергової замітки. І я починаю реготати.

3

“А уявіть, – кажу, – що Кобзон був подвійним агентом, який працював під прикриттям. Він вліз у банду, тягнув, там, з них інфу, всьо такоє. Помер і забрав із собою Захарченка. Кобзон же на Донеччині народився”. У Мережі жартують приблизно так само, а ще – про крабів. Вони затягують назад у сітку тих своїх родичів, які намагаються із пастки вибратися. Колаборанти завжди тягнуть своїх колег по цеху із собою.

Жарти скінчилися, кава випита. Усі починають розповзатися за свої столи. Життя продовжується. Навіть на окупованих територіях, навіть під обстрілами. А коли життя кінчається? Де ховають бойовиків? Захарченку, де і хто тебе поховає?

4

“Ми помстимося Києву за цей злочин”, – заявили товариші Захарченка. “Київ вирішив вдатися до кривавої різанини”, – заявило МЗС РФ. “Затримали підозрюваних у ліквідації Захарченка. У “ДНР” наполягають, що це українські диверсанти”, – передають ЗМІ.

Стає лячно. Не через цю болтологію, бо заявляти можна будь-що. Наприклад, про “Шкільне перемир’я” і продовжувати гатити із забороненої зброї по українських позиціях, по українцях. Лячно стає, бо ти знаєш, що сила Путіна полягає у його непередбачуваності – тобі про це говорили розумні люди. І ти починаєш крутити ситуацію, щоб роздивитися.

Отже, що маємо: Захарченка вбили. Ніхто не казатиме, що він підірвався, як про субмарину “Курськ”, яка “утанула”. У часи, коли нічого не зрозуміло, висуваєш версії. Є кілька.

Перша. Його дійсно вбила наша ДРГ. Народний спротив не спинити. Українці ще під час світових воєн XX століття проявили себе неабиякими партизанами. Ми боролися за власну свободу із підпілля. Цей дар у нас у крові, а з початком російсько-української війни кров предків волає до українців все голосніше. “Ми не причетні. Це розборки між терористичними угрупуваннями, чи наказ згори [з Кремля]”, – заявила речниця СБУ Олена Гітлянська.

Друга. Захарченка перетворила на прикру згадку російська гебня. Росіяни постійно так роблять – зачищають тих, хто працював на них. “Немає людини – немає проблеми”, – любив повторювати Сталін.

І це найвірогідніша версія. Я ще на початку травня 2017 року казав друзям-приятелям, що ідеолог проекту “Новоросія” Владислав Сурков відмовився від свого дітища, а, отже, треба очікувати чисток у рядах бойовиків. Сірий кардинал Кремля тоді цікаві вірші оприлюднив:

“внезапный
без объявления весны
взрыв солнца

по радио
предположили что
теплый фронт
наступает

люди разбежались
в разные стороны
засуетились <…>

только
два снеговика
у подъезда
никуда не бегут и не лезут
неподвижны и
не покорны весне
последние против
целого мира стоят

не гордо а так
стоят
как обычно
держат линию
фронта
в неравной борьбе

морозы ушли
и метели
зима ушла а они
не уходят
почерневшие
израненные острым
влажным ветром
обреченные

не спартанцы
не рыцари роланда
просто толстяки

кто оплачет их гибель?
кто восславит их подвиг?
кто сделает с ними
selfie mortale?

прощайте о снеговики
с круглыми глупыми лицами

в комической вашей
вальгалле
вспоминайте меня
единственного кто
ощутил родство с вами
расслышав в собственном
сжавшемся от жалости сердце
хруст соленого
алого льда”.

Ці два сніговики – це “Л/ДНР”. Дуже товсті метафори, щоб їх не зрозуміти. І про вибух, і про теплий фронт, і лінію фронту і так далі. І оцей от верлібр був для мене важливим дзвіночком, бо якщо ідеолог бойовиків з ними прощається, це дає надію. Надію у нашу перемогу.

А ще у канву другої теорії лягає час. Точніше швидкість, з якою Москва відреагувала на звістку. Речниця МЗС РФ Марія Захарова буквально за півгодини дала прес-конференцію щодо вбивства Захарченка. При цьому вона нічого не постила у Твіттері та Фейсбуці, а Захарова ще та блогерша. Вона ніби заздалегідь готувалася до цієї пресухи. Я не повірю, що співробітниця російського МЗС її рангу сиділа б у п’ятницю ввечері так довго у своєму кабінеті. Отже, вона знала.

Ще одне: дуже оперативно спрацювали саме російські агенції: Інтерфакс, ТАСС, Лайф. Тобто ті, що підпорядковуються Кремлю. Їхні повідомлення були майже ідентичними, відрізнялися лише опозиційні (ліберальні) ЗМІ. Тасам-інтерфаксам, схоже, розіслали заготовлені публікації, ліберали працювали агрегаторами – збирали інфу по стрічках та соцмережах і працювали з власними корами, як “Новая газета”.

І ще один момент – останні санкції США. Хоч у Москві й заявили, що вони погоди не зроблять, але вони серйозно б’ють по російському експорту оборонки. Кремль наполягатиме, що це “фашистська хунта” зриває будь-який мирний процес. Під цей шумок вони можуть посилити наступ на сході. Не дарма туди ЗСУ стягують техніку та особовий склад.

Ну, є ще третя версія – Гра Престолів. Хтось із оточення Захарченка вирішив, що засидівся без кар’єрного зростання. Тому й подейкують, що там замішаний охоронець колишнього курячого магната. Але це маловірогідний варіант, бо тоді прийде гебня зачищати заколотників.

5

Захарченко мертвий. “Він ворог був, мені його не шкода”, – любить цитувати класика мій колега. Скінхеди у середині 00-х казали мені, що “ворог не має ні статі, ні віку”. Але залишається відкритим питання мирного процесу. Захарченко був одним із підписантів мінських домовленостей. Хто стане правонаступником і чи буде він взагалі? Чи ми нарешті вирішили звільняти Донбас міццю нашої армії? А міць ми продемонстрували на Параді Незалежності.

Тим часом Порошенко летить на прощання з Джоном Маккейном. “Собаці – собача смерть, а герої не вмирають”, – каже колега і, закуривши, йде у бік метра. Зміна скінчилася, життя продовжується, а надія і віра все ще горять.

6

“Зі святом”, – кричать мені майже на виході з редакції.

“Ви про Захарченка?”, – питаю.

“Ні. Нам дають автокефалію“.

Я повертаюся за свій комп’ютер і тисну any key, бо попереду багато роботи.

P. S.

Кожний українець причетний до смерті Захарченка. Йому стільки людей бажали смерті (особливо в Донецьку), що виник міцний еґреґор – фізичний прояв волі мільйонів. Воля українців змусила росіян виконати наше бажання. Так, я прихильник другої теорії – Захарченка вбили за наказом Кремля. І, звісно, вони діяли у власних інтересах, але все-таки послужили інтересу українському – смерть Захарченка надихнула українців і подарувала їм надію. Жито-пшениця гнеться, але не ламається, буря скоро закінчиться. Тримайтесь, браття-сестри, бо “згинуть наші вороженьки, як роса на сонці”. Будьмо сонцем.

“Новоросія” – ретроспектива смертей

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]