Забутий інтелектуал Максим Славинський

Владлен Мараєв. Забутий інтелектуал Максим Славинський

Він любив Україну і працював заради неї – як літератор, історик, правник, громадський діяч, політик і дипломат. Ця праця коштувала йому життя, адже його, поважного старця на восьмому десятку літ, не пошкодували радянські спецслужби.

Вважається, що він був першим коханням Лесі Українки – раніше від знаменитого Сергія Мержинського і значно раніше від не менш знаменитого Климента Квітки. Він навіть народився в день, який набагато пізніше – в зовсім іншу епоху – стане днем відновлення Незалежності України.

Максим Антонович Славинський з’явився на світ 24 серпня 1868 року, у Ставищі на Київщині. Освіту здобув у місцевій церковно-приходській школі, Другій Київській гімназії, на юридичному та історико-філологічному факультетах Київського університету.

Як і Михайло Грушевський, Славинський був учнем професора Володимира Антоновича, який дозволяв йому користуватися власною бібліотекою і навіть деякий час мешкати в його будинку. Під керівництвом Антоновича юнак виїздив на археологічні розкопки і писав свої перші історичні праці. А одного разу професор взяв його з собою на археологічний з’їзд у Відні.

Максим Славинський, 1888 рік. Фото: samumray.in.ua

Якраз на цей період (кінець 1880-х – початок 1890-х) припадає знайомство Максима Славинського з Лесею Українкою. За спогадами Олександра Шульгина, між ними був “зворушливий роман”. Дві творчі особистості поєднувала ще й спільна перекладацька праця. Результатом її стали два україномовні видання поезій німецького романтика Генріха Гайне (Львів, 1892, 1903).

“Книга пісень” Генріха Гайне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького (псевдонім Славинського). Львів, 1892 рік. Фото: l-ukrainka.name

До Першої світової війни Славинський був відомий як перекладач, журналіст, редактор численних газет і журналів, що видавалися у Петербурзі, Одесі, Катеринославі (Дніпрі). 1911 року в столиці царської Росії побачив світ його російськомовний переклад “Кобзаря” Тараса Шевченка. Проте Славинського знали і як громадсько-політичного діяча – члена Української демократично-радикальної партії, Товариства українських поступовців. Він належав до політиків поміркованого напряму, які намагалися захищати інтереси українства легальними методами, за можливості не наражаючись на репресії.

Максим Славинський, 1894 рік. Фото: samumray.in.ua

Колега Олександр Лотоцький свідчив: “В російських журналістичних колах Максим Антонович, навіть працюючи у виданнях суто-російських, завше мав себе як українця, – не зрікаючись своїх українських поглядів та не маркуючи себе “малоросом”, як звичайно поступали його колеги… Лейтмотивом публіцистичних праць М. А. в українській справі була ідея Росії не як суцільного цілого з погляду національного та політичного, а як “імперії народів”, у якій кожен народ має користуватись належним правом національним та політичним”.

В одному з листів до Олени Пчілки – матері Лесі Українки – Максим Славинський писав: “Я українець. І як Вам те відомо, українець не тільки через те, що в серці України вродився, а й через те, що нічим іншим я і не хочу бути!”.

Із початком революції Славинський став одним із керівників Української національної ради в Петрограді, обстоював інтереси українського руху перед Тимчасовим урядом. Був переконаним прихильником скликання Всеросійських Установчих Зборів. Представляв Тимчасовий уряд на “з’їзді поневолених народів” у Києві.

В.Мараєв. З’їзд поневолених народів, або спроба федералізувати Росію

У травні 1918 року Максим Славинський переїхав із Петрограда до Києва і розпочав активну політичну й дипломатичну діяльність. Став радником міністерства закордонних справ Української Держави, брав участь у мирних переговорах із делегацією більшовицької Росії. У вересні 1918-го перебував у Новочеркаську як тимчасовий надзвичайний представник Української Держави при уряді Всевеликого Війська Донського. Протягом трьох тижнів – з 24 жовтня до 14 листопада 1918 року – займав посаду міністра праці в уряді Федора Лизогуба. Це призначення відбулося внаслідок тимчасового компромісу між Гетьманом Скоропадським і опозицією.

З’їзд керівників дипломатичних місій і посольств УНР у Відні, 1919 рік. Максим Славинський стоїть шостий справа. Фото: unr.memory.gov.ua

За свідченням Славинського, він коректував текст грамоти Скоропадського про відмову від влади і був свідком її підписання. Сам Гетьман про цей епізод у мемуарах не згадував.

За Директорії в січні 1919 року Максим Славинський став послом УНР у Чехо-Словаччині. На цій посаді він докладав максимум зусиль для інформаційної роботи (в основному, через зарубіжні ЗМІ), для поширення знань в Європі про Україну, її культуру, історію і сучасність. В нагоді стало й давнє особисте знайомство з Президентом Чехо-Словаччини Томашем Масариком. Проте чехо-словацький уряд хоч і прихильно ставився до українців, але відмовився офіційно визнати УНР, посилаючись на аналогічну позицію країн Антанти.

У квітні 1923 року діяльність посольства УНР була припинена. Максим Славинський залишився у Чехо-Словаччині. Він працював професором Української господарської академії в Подєбрадах, професором і проректором Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. Викладав студентам історію України, Європи, західноєвропейської літератури. Підготував курс лекцій з історії України.

Максим Славинський, 1930-ті роки. Фото: samumray.in.ua

Під час Другої світової війни Славинський відійшов від політики і викладацької праці. Як у молоді роки, займався переважно публіцистикою і перекладами. Двічі опинявся на допитах у празькому гестапо, але від співпраці з нацистами відмовився.

В останні дні війни Прагу зайняли радянські війська. СМЕРШ організував безжальне полювання за політичними емігрантами. Можливо, Максимові Славинському пощастило б уникнути арешту, але 27 травня 1945 року він, почувши від солдатів на вулиці українську мову, підійшов привітати їх з Перемогою. І був затриманий “для встановлення особи”. А коли особу встановили, йому інкримінували “активну боротьбу проти Радянської влади в роки громадянської війни, а потім у період свого перебування на еміграції в Празі”. Далі разом з іншими арештантами літаком вивезли до Києва, де ізолювали в Лук’янівській в’язниці.

Останній знімок Максима Славинського зі слідчої справи, 1945 рік. Фото: samumray.in.ua

Без найменшої поваги до віку – 77 років! – Максима Антоновича тримали в жахливих умовах і регулярно водили на допити. Наприкінці одного з них він розпачливо вигукнув (це занесли у протокол): “Ось і я, наскільки я знаю, єдиний з мого покоління, хто залишився живий… Що ж? Сам винен. Не треба було так заживатися на світі!”.

Сидіти довелося у загальній камері без опалення, із вибитими шибками. Восени професор Славинський тяжко захворів і вже не міг вставати. Його перенесли до тюремного шпиталю. Там пізно вночі 23 листопада 1945 року Максим Антонович помер, не дочекавшись засідання трибуналу НКВС. Імовірно, похований він в одній з безіменних могил на Лук’янівському цвинтарі. Символічна могила є на Ольшанському кладовищі в Празі…

Співробітники посольства України в Чехії біля символічної могили Максима Славинського на Ольшанському кладовищі у Празі, 2017 рік. Фото: mfa.gov.ua

Кубанець Василь Прохода, який перебував в одній камері зі Славинським і зміг пережити 11 років ув’язнення, згодом написав: “Так безславно відходили зі сцени української національно-культурної чинности старі діячі, якими мали б пишатись усі шануючі свою національну гідність українці. Але сталось навпаки, в угоду московським можновладцям гадючі виродки української породи, щоб зберегти свою шкіру, оплюгавили їхню пам’ять, назвавши їх запроданцями і наймитами капіталізму та зрадниками власного народу”.

І все ж, краще пізно, ніж ніколи. 1993 року Генеральна прокуратура України реабілітувала Максима Славинського. 2017 року одна з нових вулиць Голосіївського району столиці отримала його ім’я. 2018 року Верховна Рада України ухвалила відзначити на державному рівні 150-річчя від дня його народження.