Владлен Мараєв. Роман Кондратенко – герой оборони Порт-Артура

Владлен Мараєв. Роман Кондратенко - герой оборони Порт-Артура. Фото: ria1914.info

Зараз в Україні дуже рідко згадують про японсько-російську війну 1904 – 1905 років. Мовляв, це було “дуже давно і дуже далеко”. Ще менше пам’ятають про українців – учасників тієї війни. А їх були тисячі, від простих солдатів і матросів – до генералів і адміралів. Серед них Роман Сидорович Кондратенко, начальник сухопутної оборони фортеці Порт-Артур (нині район Люйшунькоу міста Далянь, Китайська Народна Республіка).

Рід Кондратенків походив від українських козаків, які після знищення царським режимом Гетьманщини й Запорозької Січі були перетворені на державних селян та мешкали у Катеринославській губернії. Один із представників роду, Сидір Денисович Кондратенко, брав участь у Кавказькій війні, вислужився до чину майора та отримав дворянство. Вийшовши у відставку, оселився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія). Там він одружився і став батьком десяти дітей. Наймолодшим був Роман Кондратенко, який народився рівно 160 років тому – 12 жовтня 1857 року.

Багатодітна родина постійно жила на межі бідності. Роман не мав ані достатніх коштів, ані корисних зв’язків для стрімкої військової кар’єри. Всього доводилося досягати власною наполегливістю і розумом. Він успішно закінчив військову гімназію у Полоцьку (нині Білорусь), Миколаївське інженерне училище і Миколаївську інженерну академію у Санкт-Петербурзі. Опанував німецьку, французьку, англійську мови. Як військовий інженер, займався будівництвом укріплень міста Батум (зараз Батумі, Грузія), неподалік кордону з Османською імперією. 1886 року за 1-м розрядом – тобто з відзнакою – закінчив Миколаївську академію Генерального штабу, вищий військовий навчальний заклад Російської імперії. Після цього протягом тривалого часу служив у штабі Віленського військового округу, що охоплював території сучасних Латвії, Литви і Білорусі. 1891 року одружився з Надією Дмитрівною Потапчіною, донькою бобруйського військового начальника. 1893 року у складі групи офіцерів брав участь в інспектуванні Дніпровсько-Бузького каналу, відвідав Київ, де на нього особливе враження справила краса і величність Софійського собору.

1901 року Роман Кондратенко отримав чин генерал-майора і перевівся на Далекий Схід – до Приамурського військового округу. В листопаді 1903 року був призначений начальником 7-ї Східно-Сибірської стрілецької бригади. Прибувши до Порт-Артура, головної російської військово-морської бази на Тихому океані, він організував роботи з будівництва оборонних споруд навколо фортеці.

В ніч проти 9 лютого 1904 року японський флот атакував російські кораблі в Порт-Артурі. Розпочалася війна. Після кількох переможних битв японці блокували Порт-Артур з моря та відрізали від постачання суходолом. Фортеця опинилася в облозі.

У цей час генерала Кондратенка призначили начальником сухопутної оборони Порт-Артура. Він був дуже популярним серед солдатів і зумів налагодити взаємодію між армією і флотом. Керував розробкою і застосуванням нових видів озброєння – ручних гранат, мінометів, протипіхотних мін, електризованих дротових загороджень. Нехтуючи смертельною небезпекою, неодноразово особисто водив війська у контратаки і повертав позиції, захоплені японцями. Під його керівництвом було відбито чотири штурми Порт-Артура із величезними втратами для противника. Ім’я Романа Сидоровича стало відомим у цілому світі.

Однак становище Кондратенка було дуже непевним. У нього склалися вкрай напружені стосунки зі своїм безпосереднім командуванням – російськими генералами Анатолієм Стесселем і Костянтином Смирновим, а також начальником резервних сил фортеці Олександром Фоком. Вони заздрили популярності Кондратенка, вважали його норовливим вискочкою і прагнули позбутися. Ось що з цього приводу писав польський історик Юзеф Веслав Дискант: “Талановитий теоретик і практик у царині фортифікації, надзвичайно працьовитий і наполегливий, здатний залучити на свій бік солдатів, Кондратенко… фактично керував обороною фортеці, хоча у питання командування як і раніше втручалися Стессель і Смирнов. Однак у критичних ситуаціях вони зазвичай самоусувалися від керівництва, покладаючись на оперативні й тактичні рішення, прийняті Кондратенком… Це відбувалося через прагнення обох генералів (особливо Стесселя) уникнути відповідальності за невдачі й використати Кондратенка у якості “хлопчика для биття”.

Генерал Кондратенко рано усвідомив неминучість поразки Російської імперії у війні. Вже 1 жовтня 1904 року він звернувся з офіційним листом до Стесселя, прохаючи його переконати царя укласти мир з Японією на прийнятних умовах, допоки це було можливо. У відповідь Стессель звинуватив генерала у розповсюдженні занепадницьких настроїв.

Кондратенкові залишалося хіба що спонукати своїх підлеглих до фанатичного опору, наголошуючи на жорстокості й безжальності японських військових. У його наказі по військам сухопутної оборони Порт-Артура № 36 від 8 жовтня 1904 року були такі слова: “Упорная оборона до последней капли крови, без всякой даже мысли о возможности сдачи в плен, вызывается… тем, что японцы, предпочитая сами смерть сдаче в плен, вне всякого сомнения, произведут в случае успеха общее истребление, не обращая ни малейшего внимания ни на Красный Крест, ни на раны, ни на пол и возраст”.

Кондратенко до останнього перебував на передовій зі своїми солдатами. Ввечері 15 грудня 1904 року він інспектував укріплення форту № 2, коли розпочався артилерійський обстріл. Японський гаубичний снаряд калібру 280 мм влучив у напівзруйнований бетонний каземат, де перебував генерал. Кондратенко загинув миттєво. За непідтвердженою, але вельми поширеною версією, хтось із російського командування передав японцям точну інформацію про місце і час перебування генерала, що дало змогу організувати влучний обстріл.

Уже через вісімнадцять днів після загибелі Кондратенка, 2 січня 1905 року генерал Стессель підписав капітуляцію, хоча оборонні можливості Порт-Артура не були вичерпані. Захисники фортеці ще мали 610 гармат, 207 855 снарядів, 9 важких кулеметів, 4,5 млн. гвинтівкових патронів, а харчів вистачало щонайменше на місяць боїв. Гарнізон налічував 7 генералів, 4 адміралів, 743 офіцерів нижчих рангів, понад 30 тисяч солдатів і моряків. Британський військовий кореспондент Джемс писав: “З’ясувалося, що Стессель вирішив здатися ще у серпні, але не міг цього зробити при Кондратенкові… Якби він був живий, капітуляція Порт-Артура не відбулася б”.

Здача Порт-Артура для Російської імперії означала загибель 1-ї Тихоокеанської ескадри, втрату основної військово-морської бази і потужної фортеці на Тихому океані та потягнула за собою поразку у цілій війні з Японією. Зі свого боку, програш у війні засвідчив наявність системної кризи царату і став однією з причин розгортання в Росії революції 1905 – 1907 років.

Царський режим героїзував образ генерала Кондратенка. Його нагородили орденом Святого Георгія 3-го і 4-го ступенів, посмертно присвоїли чин генерал-лейтенанта. Після завершення війни, у вересні 1905 року тіло воєначальника пароплавом доставили до Одеси, а далі залізницею через Єлисаветград (нині Кропивницький), Кременчук, Полтаву, Ромни – до Петербурга, де й поховали на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Подальше життя родини Кондратенка було тісно пов’язане з Україною. Вдова, Надія Дмитрівна, оселилася з дітьми у Полтаві. Старший син Андрій став капітаном Лейб-гвардії Преображенського полку, брав участь у Першій світовій війні й загинув 20 липня 1917 року в бою поблизу села Мшана (нині Зборівського району Тернопільської області), там і похований. Посмертно нагороджений Георгіївською зброєю. Молодший син Микола також воював і потрапив до полону. Досліджуючи період Української Держави Павла Скоропадського, автор цих рядків натрапив на інформацію київської газети “Відродження”, № 45 від 24 травня 1918 року, про аудієнцію Надії Дмитрівни Кондратенко у Гетьмана. Як повідомляло видання: “Дружина відомого порт-артурського велетня прохала гетьмана повернути з полону її єдиного сина”. На жаль, результат цієї справи залишився невідомим… Надія Дмитрівна померла 1927 року у Києві.

У сучасній Росії на честь Романа Кондратенка названо вулицю, село і навіть півострів. У білоруському Полоцьку йому нещодавно встановили пам’ятник. Навіть у Китаї на місці загибелі генерала є пам’ятний знак, встановлений японцями, які поважали Кондратенка як гідного противника. В Україні ж про нього майже всі забули. А український інтерес полягає і в тому, щоб пам’ятати, вивчати і належно вшановувати таких діячів, як Роман Кондратенко. Пам’ятаючи насамперед, що вони були українцями з походження – скільки б там сусіди не вважали їх за “своїх”.