Владлен Мараєв. Резонансний теракт доби Гетьманату

Генерал Герман фон Айхгорн / фото з відкритих джерел

30 липня 1918 року у середмісті Києва стався найбільш резонансний теракт доби Української революції. Російський лівий есер Борис Донськой убив головнокомандувача німецьких військ в Україні Германа фон Айхгорна.

На той час Україна перебувала під владою уряду Гетьмана Павла Скоропадського, але його стабільність залежала від присутності 450-тисячного контингенту німецьких і австро-угорських військ. З точки зору лівих есерів, німецький командувач був “головним катом, душителем селянства і революції на Україні, прибічником буржуазії”, а Скоропадський – його маріонеткою. Для вбивства фон Айхгорна бойова організація партії відрядила з Москви групу терористів. Вони сподівалися, що така гучна акція неодмінно приверне увагу і спонукатиме як українських, так і німецьких селян і робітників до боротьби з “експлуататорськими класами”.

Фактичним організатором вбивства виступала Ірина Каховська – правнучата племінниця відомого декабриста Петра Каховського. 24-літній балтійський матрос родом з Рязанщини Борис Донськой зголосився бути виконавцем – кинути вибухівку і за потреби пожертвувати собою. Змовники швидко знайшли мову з українськими однопартійцями, які готували замах на Павла Скоропадського.

Для 70-літнього генерал-фельдмаршала фон Айхгорна, ветерана австрійсько-прусської, французько-прусської і Першої світової воєн, служба в Україні була почесним призначенням, після чого логічним кроком мала стати відставка і спокійне доживання віку в родинному колі й пошані. За спогадами сучасників, реально всіма справами займався його начальник штабу генерал Вільгельм Грьонер. Але Грьонер завжди залишався “в тіні”, а про фон Айхгорна було добре відомо загалу.

Терористи витратили кілька тижнів на підготовку замаху. Шляхом спостережень вони з’ясували, що фон Айхгорн мешкає у “садибі Уварових” (відомій також, як “будинок Попова”) за адресою вулиця Катерининська, 16. У наші часи ця вулиця має назву Липська, а в будинку розташований Український інститут національної пам’яті та низка інших установ і організацій. Щоденно приблизно о 13-й годині фельдмаршал у супроводі лише свого ад’ютанта, гауптмана Вальтера фон Дресслера, йшов вулицею Катерининською до німецького штабу (будинок № 9) або з нього. Кращого моменту для виконання замаху годі було й шукати.

Шпиталь, де помер генерал Айхгорн / фото з відкритих джерел

30 липня Борис Донськой прийшов на Катерининську вулицю. Того дня головнокомандувач затримався. Ближче до 14-ї години він з ад’ютантом вийшов зі штабу і направився до свого будинку, щоб пообідати. На розі Катерининської і Липського провулку обидва зупинилися, ведучи розмову. І в цей момент Донськой, який стояв посеред вулиці, витягнув з кишені плаща термос із вибухівкою і пожбурив його з відстані в якихось 20 метрів. Пролунав сильний вибух. Фон Айхгорн отримав смертельне поранення у стегно, у його ад’ютанта була відірвана одна нога і сильно пошкоджена інша.

Тим часом Павло Скоропадський всього у 200-300 метрах звідти прогулювався у садку гетьманського палацу по вулиці Інститутській. Почувши вибух, він негайно прибув на місце подій. Ось його враження (мовою оригіналу): “Мы застали действительно тяжелую картину, фельдмаршала перевязывали и укладывали на носилки, рядом с ним лежал на других носилках его адъютант Дресслер, с оторванными ногами, последний, не было сомнения, умирал. Я подошел к фельдмаршалу, он меня узнал, я пожал ему руку, мне было чрезвычайно жаль этого почтенного старика”.

Борис Донськой спробував утекти. Катерининською вулицею у бік Єлизаветинської (нині Пилипа Орлика) їхав екіпаж візника Єфрема Бичка. Терорист застрибнув до нього, але кінь раптово зупинився. Тоді Донськой вискочив на бруківку і кинувся тікати, але його швидко наздогнали й схопили німецькі солдати.

Фон Айхгорна і фон Дресслера доставили до Кауфманського військового шпиталю на вулиці Лютеранській – біля євангелічної кірхи Св. Катерини. Попри всі заходи лікарів, обидва померли того ж вечора.

Вбивство німецького головнокомандувача справило на багатьох шокове враження. Наступного дня новина опинилася на перших шпальтах усіх київських газет. Тижневик “Юг” у заголовку статті розпачливо запитував: “За що?”.

Гетьманський уряд поквапився максимально відмежуватися від терористів. Павло Скоропадський звернувся з грамотою до українського народу і надіслав німецькому імператору Вільгельму ІІ телеграму, в якій висловлював “почуття глибокого обурення з приводу підступного замаху” і запевняв, що “вдячний німецькій державі український народ… шанує генерал-фельдмаршала Айхгорна як найшляхетнішого захисника своєї відроджуваної державності”. Аби уникнути будь-яких дипломатичних ускладнень, офіційний Київ відправив до Берліна генерала Костянтина Середіна і поручика Ярошенка як своїх представників на церемонію поховання фон Айхгорна. Цей розрахунок виправдав себе. Як повідомляла газета “Киевская Мысль”: “Все видные представители германского правительства… подчеркивали, что они ни на одну минуту не считали и не считают украинский народ виновным в совершившемся злодейском преступлении. При этом, представители германского правительства подтвердили свои теплые дружеские отношения к молодой украинской державе и ее главе пану гетману”.
Смерть фон Айхгорна, цілком можливо, врятувала життя Скоропадському: заходи безпеки були радикально посилені, і есерам не вдалося здійснити ще один теракт. Але за гіркою іронією долі, останній український Гетьман таки не уникнув смерті від вибухівки. 26 квітня 1945 року у Баварії він помер від травм, отриманих під час бомбардування американською авіацією.

Лівоесерівська акція навряд чи досягла своєї далекосяжної мети. На місце загиблого головнокомандувача одразу прислали нового – генерала Гюнтера фон Кірхбаха. Три місяці потому у Німеччині спалахнула революція, але причиною її було аж ніяк не вбивство 70-літнього фельдмаршала, а поразка країни у Першій світовій війні. У свою чергу, поразка і революція у Німеччині призвели до падіння гетьманського режиму, відновлення УНР і нової більшовицької агресії проти України.

Теракт, задуманий як убивство самого лише німецького воєначальника, насправді потягнув за собою щонайменше шість смертей. Окрім фон Айхгорна і його ад’ютанта фон Дресслера, він коштував життя і Борисові Донському, якого 10 серпня стратили на Лук’янівській площі Києва. Коли на початку 1919 року Київ захопили більшовики, вони засудили і стратили вже тих, хто був безпосередньо причетний до катувань і смерті Донського – тюремного наглядача Боровчука і ката Линника. Абсолютно невинною жертвою став візник Єфрем Бичок, який волею випадку опинився “не в той час і не в тому місці”. Заарештований як нібито спільник Бориса Донського, він не витримав допитів і покінчив з собою у тюремній камері. Але про такі наслідки своїх дій терористи зазвичай воліють не думати…

Пам’ять про найбільш резонансний теракт доби Української революції певний час зберігалася у топоніміці Києва. За радянської влади з 1919 по 1944 роки Липський провулок мав назву “вулиця Бориса Донського”. А під час німецької окупації головна вулиця міста – Хрещатик – у 1942-43 роках називалася “Айхгорнштрасе” (Eichhorn Straße).