Останнє кохання Тараса Шевченка

Фотопортрет Тараса Шевченка 1860 року. Зображення з відкритих джерел

Тарас Шевченко і досі сприймається у суспільстві переважно крізь призму літературознавчих кліше: видатний поет, прозаїк, художник, геній українського народу. Поза увагою залишається власне Шевченко-людина. Мало відомо про особисте життя і його вплив на творчість митця. Хоча в останній рік свого життя Шевченко був серйозно налаштований одружитися і створити сім’ю, та його намірам не судилося здійснитися.

У червні 1860 року в селищі Стрєльна під Санкт-Петербургом Тарас Шевченко познайомився з Ликерою Полусмак – простою селянською дівчиною з України (уродженкою села Липів Ріг, зараз Ніжинського району Чернігівської області), кріпацького походження, яка служила у його знайомих. 46-річний митець палко закохався у 20-літню дівчину. Він намалював її портрет олівцем, витрачав величезні кошти на подарунки – прикраси, одяг, білизну, туфлі, тканини, навіть Євангеліє у білій оправі із золотими краями. У серпні Шевченко написав поезію під назвою “Ликері”:

Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.

Портрет Ликери Полусмак, виконаний Тарасом Шевченком влітку 1860 року. Зображення з відкритих джерел

Шевченко планував після одруження переселитися з Ликерою в Україну, мріяв про власну хату із садочком, родинний затишок, дітей. Та вже у вересні 1860 року між ними стався розрив. Достеменні причини його не з’ясовані, але і сучасники, і історики зазвичай покладали провину на Ликеру. Її звинувачували у легковажності, неуцтві, корисливості, ба навіть у тому, що вона просто зрадила Шевченкові. Можливо, свою роль відіграло оточення Тараса Григоровича, яке вважало цей потенційний шлюб наперед невдалим і прагнуло йому запобігти.

Шевченко тяжко переживав любовне розчарування, що знайшло вияв у поезіях “Л.” і “Барвінок цвів і зеленів…”:
Л.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Поси́жу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в] мали́й
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.

Барвінок цвів і зеленів…
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт передсвітом
В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,
Побив… Поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!

Через півроку, 10 березня 1861-го, Тараса Шевченка не стало. А от Ликері судилося достатньо довге життя. Вона одружилася з перукарем Яковлєвим, мешкала у Царському Селі (нині місто Пушкін під Санкт-Петербургом) і працювала швачкою. Та її сімейне життя було не найкращим: чоловік пиячив. Після його смерті 1904 року Ликера перебралася до Канева, де майже щодня відвідувала могилу Кобзаря, впорядковувала її, роздавала гостинці дітям. Померла у місцевій богадільні в лютому 1917-го, лише кілька днів не доживши до початку революції. Поховали Ликеру Іванівну Полусмак (Яковлєву) тут же у Каневі, на кладовищі по вулиці Сельце. Тарас Шевченко на той час вже давно вважався загальновизнаним символом