Складно знайти більш міфологізовану подію нашої історії, ніж бій під Крутами 1918 року. Легенда про 300 студентів і гімназистів, які дали бій кількатисячному більшовицькому війську і майже всі загинули, міцно вкорінена в суспільній свідомості українців.

Формування її почалося ще століття тому. Активно проводилася аналогія з 300 спартанцями, через що бій під Крутами почали називати “Українськими Фермопілами” (“Українські Термопілі”, як казали раніше). Подію під Крутами неодноразово порівнювали і з подвигом 300 козаків під Берестечком у 1651 році, які прикривали відступ козацького війська, і з героїзмом 300 воїнів-арагвінців у Крцаніській битві 1795 року, які захищали Тбілісі від перської навали. І всюди фігурує те, немов магічне, число 300.

Олександр Климко “Бій під Крутами”, картина 1936 року (kruty.org.ua)

Спробуємо розібратися з найбільш поширеними легендами про Крути.

По-перше, дуже часто в літературі, насамперед публіцистичній, пишуть про “битву під Крутами”. Але битвами заведено називати події справді епічного масштабу. Це воєнні дії між великими арміями, що налічують десятки й сотні тисяч вояків, у результаті чого вирішується доля цілої війни або ж навіть держави. Те, що відбулося під Крутами, аж ніяк не відповідає поняттю “битва”. Значно більше вона відповідає поняттю “бій”, яким позначають організоване збройне зіткнення, обмежене на місцевості та в часі, що має на меті виконання певних тактичних завдань (у даному випадку – затримати наступ противника на Київ).

По-друге, проблемним є визначення точної дати бою. Майже всюди беззастережно пишуть про 29 січня 1918 року, і на загальнодержавному рівні саме 29-го січня відзначають соту річницю бою під Крутами. Проте окремі учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та авторитетні історики як минулого, так і сучасності (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук) обґрунтовують, що бій насправді відбувся не 29-го, а 30 січня. Так, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України і відомий військовий історик Михайло Ковальчук доводить: “29 січня сталася сутичка на станції Плиски, що неподалік Крут. Не розібравшись в топографії місцевості, радянський штаб М. Муравйова у своєму бойовому зведенні відзвітував про зайняття станції Крути… Насправді ж бій під Крутами відбувся 30 січня 1918 року, за новим стилем”.

По-третє, автори, які тиражують легенду про 300 студентів і гімназистів, здається, не замислюються над одним простим запитанням: яким чином ці юнаки без належної підготовки (а деякі раніше ніколи не тримали в руках зброю і не вміли стріляти) змогли протягом 5–6 годин відбивати атаки набагато численнішого противника і завдати йому відчутних втрат? А вся річ у тому, що українські сили під Крутами були приблизно вдвічі більшими, ніж заведено вважати. Станцію обороняли 400–500 юнкерів (“юнаків”, за тодішньою термінологією) 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького,  116–130 добровольців 1-ї сотні Студентського куреня Січових Стрільців (це й були ті самі студенти і гімназисти), загін Вільного козацтва і 20 офіцерів (“старшин”). На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi.

Схема бою під Крутами (tsdavo.gov.uа)

Отже, основний тягар бою винесли не студенти і гімназисти, а вихованці юнкерської школи, які мали певну військову підготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Загальне командування українськими силами здійснював 27-літній сотник Аверкій Гончаренко, який мав за плечима трирічний досвід участі у бойових діях. За всіх інших обставин, цілком можливо, він був би вже глорифікований до статусу національного героя. Якби не одне “але”: під час Другої світової війни Аверкій Гончаренко служив у 14-й гренадерській дивізії СС “Галичина”.

Більшовицькі сили під Крутами справді були значно більшими: від 3 до 5 тисяч вояків і два бронепотяги  (за даними Михайла Ковальчука, безпосередньо на українські позиції наступали близько 1 тисячі найбільш боєздатних червоногвардійців і матросів-балтійців).

Леонід Перфецький “Оборона студентським куренем залізничної станції Крути”, акварель 1920-х років (wikimedia.org)

По-четверте, вкрай дискусійним залишається питання про втрати обох сторін. Причиною є брак надійних джерел. Тому діапазон, який наводиться в літературі, надзвичайно широкий – від 50 до 300 загиблих українців, до 300 загиблих червоногвардійців і матросів. Достеменно відомо, що в полон до більшовиків потрапила одна студентська чота (взвод), яка втратила орієнтування під час відступу до станції. Розлючені власними втратами “червоні” наступного дня убили 27 (за іншими даними, 24 або 28) полонених юнаків. Їх перепоховали на Аскольдовій Могилі через півтора місяці – 19 березня 1918 року, а Павло Тичина у своїй знаменитій поезії округлив кількість жертв до тридцяти.

По-п’яте, це саме поховання на Аскольдовій Могилі, де щороку проводять пам’ятні заходи, на превеликий жаль, не збереглося. Бо радянська влада у 1930-х – 40-х роках повністю знищила розташоване там кладовище. Двох загиблих, Володимира Шульгина і Володимира Наумовича, у 1934 році родичі змогли перепоховати у спільній могилі на Лук’янівському цвинтарі. В наш час їм встановлено пам’ятник. Фактично, наразі це єдина збережена могила українських захисників, які загинули безпосередньо під Крутами.

Підсумовуючи, відзначимо: бій під Крутами є безсумнівним прикладом героїзму та жертовності української молоді в обороні національної державності. Проте звеличуючи подвиг студентів і гімназистів, ми зовсім забуваємо про звитяжність юнкерів військової школи імені Богдана Хмельницького, які були не набагато старшими за них.

На нашу думку, час відмовитися від винятково трагедійного сприйняття бою під Крутами. Безперечно, вбивство полонених, загибель молоді – це велика трагедія. Та з іншого боку, оборонці Крут повністю виконали бойове завдання. Вони нав’язали бій, завдали ворогові втрат, а під час відступу пошкодили мости і залізничні колії, тим самим затримавши наступ противника на кілька днів. Сам Муравйов у донесенні визнавав: “Причиной задержки служит порча мостов и дорог отступающими войсками Рады”. Якби не це – відстань у 130 кілометрів від Крут до Києва більшовики могли подолати за кілька годин. Вони б з’явилися під стінами столиці у той момент, коли в місті ще вирувало повстання проти Центральної Ради, організоване їхніми місцевими колегами. Тоді історія могла піти іншим шляхом. Натомість, подвиг захисників Крут дав змогу українському урядові придушити повстання в Києві, провести евакуацію державних установ та отримати додатковий час для переговорів з Центральними державами у Брест-Литовську.

Алегоричне зображення більшовиків у київському часописі “Ґедз”, № 3 за 1918 рік (dsnews.ua)

В ті дні доля УНР вирішувалася саме у Брест-Литовську, де німецькі дипломати заявили, що не підписуватимуть угоди в разі втрати українцями своєї столиці. Та зрештою, перемовини завершилися успішно, і в ніч проти 9 лютого було підписано мир. Він дав змогу українському урядові звернутися до Німеччини й Австро-Угорщини по допомогу проти більшовиків. Інша справа, що ставка на союз із Центральними державами виявилася програшною, оскільки Першу світову війну зрештою виграла Антанта. Однак на початку 1918 року про це ще ніхто не знав…

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram