Владлен Мараєв. Історія: Як українці проти росіян у Карпатах воювали

Владлен Мараєв. Історія: Як українці проти росіян у Карпатах воювали. Фото з відкритих джерел

Гора Маківка висотою 958 м знаходиться у Високому Бескиді – нині за 8 км від селища Славське Сколівського району Львівської області. Під час Першої світової війни, з 29 квітня до 4 травня 1915 року, за цю панівну висоту точилися запеклі позиційні бої між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дивізії Ігнаца фон Фляйшнера (до складу якої входили українські січові стрільці) та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Володимира Альфтана.

У квітні 1915 року Маківка перебувала в зоні відповідальності 130-ї піхотної бригади 55-ї піхотної австро-угорської дивізії. Командиром цієї бригади був оберст (полковник) Йозеф Вітошинський фон Добравола (Josef Witoszynski von Dobrawola). Цей 67-літній воєначальник родом з Лемківщини зробив успішну військову кар’єру в армії Австро-Угорщини. До січовиків він ставився дуже доброзичливо. У відповідь вони сприймали його як співвітчизника і називали на свій манір: Осип-Михайло Доброволя-Вітошинський, або за даним йому ласкавим прізвиськом – “Дзядзьо”. До складу його бригади належали кілька сотень Українських січових стрільців, окрім них було чимало представників різних народів багатонаціональної Австро-Угорської імперії – німців, чехів, поляків, угорців, румунів, євреїв.

Перші два штурми російських військ були відбиті із великим втратами для них. Сам російський генерал Альфтан 2 травня був змушений доповідати командуванню: “После невероятных усилий войск Макувка была взята, но так как атакующие понесли громадные потери, то контратакой свежих частей противника были оттеснены из занятых окопов”. Оборонці гори навіть застосовували вогнемети (Flammenwerfer), з якими росіяни зіткнулися чи не вперше, назвавши їх “апаратами для обливання палаючим бензином”.

Січові стрільці неодноразово сміливо контратакували, відкидаючи противника назад. Особливо відзначилися курені Гриця Коссака і Василя Дідушка. За свідченнями росіян, шалений опір чинили також угорські солдати: “Противник… продолжает оказывать упорное сопротивление, мадьяры дошли до озверения, приходится брать каждого в отдельности, снимая их с деревьев, с которых они расстреливают наши части”. Лише в результаті третього штурму, 3-4 травня росіянам вдалося оволодіти Маківкою, при цьому були використані практично всі наявні резерви, а втрати сягнули до 3 тисяч бійців убитими й пораненими.

Ще більше втратила австро-угорська армія. Серед січових стрільців загинули 42, дістали поранення 76, потрапили до полону 35 чоловік. Про одну з контратак січовиків у денному звіті командування 55-ї дивізії зазначалося: “Українські Стрільці двічі вирішили бій на нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крові, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну пам’ять цю згадку. Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною”.

До речі, серед січовиків-оборонців Маківки траплялися і жінки, наприклад хорунжі Олена Степанів і Софія Галечко, удостоєні срібних “Медалей за хоробрість”. Маловідомий факт: до російського полону під час боїв за Маківку потрапив Євген Коновалець – майбутній засновник і перший голова ОУН. Щоправда, він служив не в Легіоні Українських січових стрільців, а у 19-му полку крайової оборони Львова.

Оборона Маківки дала змогу затримати російські війська на Карпатських перевалах і виграти час для зосередження німецьких військ та подальшого успішного прориву російського фронту, що призвів до загального відступу росіян із Галичини й Буковини.
Вже 2 травня 1915 року розпочався “Горлицький прорив” австро-угорських і німецьких військ. Російське командування було змушене зупинити всі наступальні дії та розпочати виведення військ із Карпат. У ніч на 13 травня росіяни відійшли з Маківки, яку негайно зайняли австрійці. Гора, що дісталася росіянам ціною величезних втрат, була залишена без єдиного пострілу через 9 днів.

Бої за Маківку стали найбільш відомими в історії Легіону Українських січових стрільців. У 1920-х роках члени Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. З приходом радянської влади на Галичину, ці хрести було знищено. У 1998 – 1999 роках цвинтар січових стрільців на Маківці відбудували: встановили 50 хрестів на окремих могилах та один пам’ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалося. Згідно з Постановою Верховної Ради України, 100-річчя з дня битви відзначалося на державному рівні.

Меморіал загиблим січовим стрільцям на горі Маківка. Фото з відкритих джерел

Насамкінець хочеться сказати, що 2010 року у Москві побачила світ монографія російського історика Василя Каширіна “Взятие горы Маковка: Неизвестная победа русских войск весной 1915 года”. Вона є у вільному доступі в мережі Інтернет. Це перше ґрунтовне наукове дослідження теми в Росії. Безсумнівною цінністю праці є введення до наукового обігу 447 документів з Російського державного військово-історичного архіву. І хоча автор ставив за мету, зокрема, спростувати “мифы галицийских националистов о мнимой победе Легиона УСС на Маковке”, проте навіть він визнав: “Сечевые стрельцы в боях за Маковку действовали умело, стойко и мужественно”.