Владлен Мараєв. Історія: 100-річчя українського Свята Свободи у Києві

Владлен Мараєв. Історія: 100-річчя українського Свята Свободи у Києві. Фото з відкритих джерел

100 років тому, 1 квітня 1917 року, у Києві відбулася найбільш велелюдна українська маніфестація початкового періоду революції – “Свято вільної України” або “Свято Свободи”. Одразу зауважимо, що цей захід не потрібно плутати із “Днем свята революції” – іншою багатотисячною маніфестацію, яка мала місце за три дні до того, де брали участь майже всі революційно налаштовані кияни (не лише українці) й під час якої було знесено пам’ятник Петрові Столипіну.

План проведення власне українського Свята Свободи детально розробив заступник голови Української Центральної Ради Дмитро Антонович, син видатного історика Володимира Антоновича. Свято передбачало панахиду по Тарасові Шевченку біля Володимирського собору на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка), урочисту ходу Хрещатиком до будівлі міської думи (знаходилася на Думській площі – сучасному Майдані Незалежності), всенародне віче на Софійській площі та молебень за Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького.

Участь у заході взяли близько 100 тисяч осіб. Це становило майже чверть населення тогочасного Києва. За словами Михайла Грушевського: “Весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись”. Колони маніфестантів були прикрашені жовто-синіми прапорами, транспарантами, хоругвами з національними символами, зображеннями Тараса Шевченка й архістратига Михаїла. В авангарді маніфестантів гарцював на коні одягнений у козацьке вбрання український актор Микола Садовський (Тобілевич) – брат театральних діячів і літераторів Івана Карпенка-Карого і Панаса Саксаганського.

Лише незначна кількість учасників Свята Свободи вимагали негайного проголошення незалежності і навіть встановлення Гетьманату (за спогадами сучасників, транспарантів із відповідними гаслами було близько 10 із 300). Більшість висловлювалися за автономію України і підтримку Тимчасового уряду у Петрограді. Перед віче виступали Михайло Грушевський, Микола Міхновський та інші лідери українського руху.
Віче на Софійській площі ухвалило такі резолюції:

“Ми, українці, зібрані у Київі на першім українськім святі свободи, вітаємо відновлення народовластя, знищеного царським деспотизмом, і одностайно постановляємо:

1. Піддержувати Центральне Правительство, допомагаючи всіма силами забезпечити новий свобідний лад від всяких ворожих заходів, в твердім переконанні, що воно далі докладатиме всіх сил для скріплення свободи і демократизму;

2. Потвердити йому наші сподівання негайного скликання Установчих Зборів на основі загального, рівного, прямого і тайного вибору, котрі мають ствердити автономний лад, який на Україні заводимо;

3. Зажадати від Тимчасового Правительства, щоб воно міцно зв’язало справу автономії України з інтересами нового ладу і заохотило людність її до всяких жертв, для чого негайно видало б деклярацію, котрою з свого боку визнало би потребу широкої автономії української землі і поробило би одразу всі заходи, щоб надати український національний характер публічним установам з захованням прав національних меншостей;

4. В справі переведення цих постанов віче доручає Українській Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим Правительством”.

Українське Свято Свободи 1 квітня 1917 року відіграло суттєву роль у зміцненні позицій Центральної Ради, стало вагомим кроком на шляху до ствердження її у ролі координаційного центру українського руху. Воно дало можливість українцям вперше після тривалого періоду заборон російської влади гучно заявити про себе, усвідомити власні сили та довести, що українство є не вигадкою, а реальним і потужним рухом, що виступає зі справедливими вимогами забезпечення своїх прав та інтересів.

Але всі сподівання українців на приязне ставлення з боку нового, демократичного Тимчасового уряду Росії виявилися марними. Адже добре відомо – російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Тимчасовий уряд не сприйняв всерйоз і не зважив не прохання представників Центральної Ради про надання автономії Україні. І тоді Раді довелося брати ініціативу до своїх рук і самій проголошувати автономію, унаслідок чого й з’явився Перший Універсал.