Сто років минуло, а ми все ще не маємо повного списку жертв, не маємо в історичній теці всіх імен, за якими маємо правити культурно-ментальну тризну. Та що там, щоправда, прості смерті. Що там обгорілі вкраїнські хати, про існування яких вже не нагадують навіть чорні маяки обгорілих коминів. Ми навіть не знаємо прізвищ усіх поетів, письменників і драматургів, які іменуємо як Розстріляне Відродження.

Мирослава Сопілка з таких, із Розстріляного Відродження. Ми знаємо лише, що народилася Юлія Семенівна Мисько-Пастушенко 29 серпня 1897 у Винниках, що на Львівщині. Іще нам відомо, що померла вона в Києві 40-річною. Зовсім не “своєю” смертю.

Поетеса та прозаїк відома як Мирослава Сопілка опублікувала свої перші віршовані спроби за Польщі 1928 року у журналах “Сяйво” та “Вікна”, друкувалася також у галицьких газетах. 12 травня 1929-го Мирослава опинилася в лавах засновників літературної групи “Горно”. Як літератор поетеса зналася з Василем Бобинським, Андрієм Волощаком, Олександром Гаврилюком, Ярославом Галаном, Петром Козланюком, Ярославом Кондрою, Ніною Матулівною, Степаном Тудором. У рідних Винниках за участь у робочих страйках і відверту дружбу з членами Компартії Західної України Мирославу-Юлію двічі арештовували. Це вплинуло на її рішення податися наприкінці 1930 року разом із чоловіком до “вільної Радянської України”.

Спочатку Юлія Мисько працювала в краєзнавчому музеї нещодавньої останньої столиці Української Народної Республіки в місті Кам’янець-Подільський. 1932 року поетеса переїздить до столиці УРСР – Харкова. Там Мирослава Сопілка ввійшла до літературної організації “Західна Україна”. В УРСР 1931-го вийшла друком книга її поезій “Роботящим рукам”. Дебютує та виступає Мирослава-Юлія як прозаїк. Письменниця залишила нащадкам у спадок велику повість “Затишне місто Забобонники”.

У серпні 1937-го на місце рожевим радянським мріям приходять криваві: Мирославу Сопілку заарештовано в Харкові. У вересні арештовано й чоловіка української мисткині Михайла Пастушенка. Подружжя звинувачено в шпигунстві на користь польської котррозвідки. Слідчих цікавили також свідчення щодо Мирослава Ірчана та Василя Бобинського. Під час допитів ані Мирослава, ані Михайло не скомпрометували себе та відкинули всі звинувачення. Одначе 18 листопада 1937-го розстріляли Михайла, а 22 листопада Особлива нарада при НКВС СРСР засудила й поетесу Мирославу Сопілку до розстрілу. Тривалий час про її долю нічого не було відомо, офіційно вважалось, що вона померла на засланні 18 листопада 1942-го. Насправді вирок щодо Юлії Семенівни Мисько-Пастушенко було виконано 28 листопада в Києві. Досі тривають суперечки щодо міcця поховання мисткині: найімовірніше її тіло було закопане на Лук’янівському кладовищі, але є історичні свідчення, що тіла подружжя поховані в Биківнянському лісі.

Минулоріч на виставці “Слово, обірване в Биківні” було представлено в експозиції унікальні світлини, документи, автографи, книги Миколи Борисова, Олександра Соколовського, Якова Водяного, Михайла Биковця, Івана Ковтуна, Юлії Пастушенко, Івана Кириленка, Анатолія Патяка, Віталія Чигирина, Михайля Семенка, Майка Йогансена, Володимира Ярошенка, Андрія Михайлюка, Івана Маловічка, Вероніки Черняхівської та Мирослави Сопілки. Тетяна Шептицька, директор НІКЗ “Биківнянські могили”, тоді зазначила: “Протоколи їхніх допитів, що збереглися в архівно-кримінальних справах, часто демонструють заздалегідь узгоджені тексти, штамповані, наче написані під копірку, запитання, відповіді та зізнання, які вибивалися тортурами. Інколи під час роботи з документами, бачиш на аркушах краплі крові тих, кого катували”.

Правда, звісно, є. І вона тріумфує завжди: посмертно Мирославу Сопілку таки реабілітовано, а в місті Винники є вулиця, названа на честь поетеси. Повертається її народові і Сопілчина поезія: 1973 на Заході вийшла збірка вибраних творів Мирослави Сопілки “До сонця”. Однак важко змиритися з самим фактом та масштабами того свавілля окупантів, яке було проявлено більшовицькою ордою щодо української культури та її діячів.

Осінній дощ

Сонними совами день скиглить
Вітер воює віялом крил
Котиком сонця
За вал
Хмар кострубатих
Влізло в імлавий пил.
Квасом розкислим розлився мул
Вулиці вгрузли в розчин сльоти –
Хлюпають плювки
Води
З ринвів плаксивих
Й стікають попід хати.
Цмокає злісно захланна твань
Смокче крізь шкіру у ходаках
Теплоту пальців
В ногах –
Дрож настирливо
Водить по спині цвях.

Уже навіть по одному цьому віршеві з ІІІ тому “Антології української поезії” під редакцією Василя Атаманюка, Євгена Плужника та Фелікса Якубовського ми бачимо, якої саме величини талант дочасно втратила Україна. Так, як творила Мирослава Сопілка, в Україні не писав ніхто. Ми втратили безцінне – поезію.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram