Віра Орлова – знаменита актриса часів СРСР, картини з її участю увійшли до золотої колекції кінематографу. Але найбільше вона любила театр, саме на сцені актриса жила, а квитки на спектаклі з її участю було майже неможливо дістати.

Віра народилася 25 травня 1918 року в Катеринославі (нині місто Дніпро). З юних років у дівчинки проявився талант, який вона охоче демонструвала в гуртках художньої самодіяльності. У школі Орлова брала участь у спектаклях та була солісткою хору. Жодне свято не відбувалося без її участі. В ансамблі вона не лише співала, а ще й грала на гітарі.

У 1936-му Віра закінчила школу, з майбутньою професією визначилась давно – вона буде актрисою. Того ж року вступила до театрального училища в Москві. Наставником акторки-початківиці став Микола Охлопков (народний артист СРСР). Саме він допоміг Орловій розкрити та проявити свій талант на сцені, завдяки йому дівчина за декілька хвилин могла розкрити образ своєї героїні, показати всю глибину й неоднозначність її характеру. У майбутньому саме за вміння з акторкою охоче співпрацювало чимало режисерів.

У 1945 році відбувся екранний дебют Віри. Вона разом із Людмилою Целіковською знялася у стрічці “Близнюки”. Перша роль і приголомшливий успіх. Їй писали листи, любовні послання, одразу ж з’явилася ціла армія прихильників, які намагалися будь-що отримати світлину Орлової.

Та попри успіх, Віра залишалася більше театральною актрисою. Кожну свою героїню не грала на сцені, а проживала її життя. Тому дуже ображалася, коли гру на сцені називали роботою. За її переконаннями, щоб глядач повірив актору, треба було саме жити, а не служити. Колеги відзначали здатність актриси використовувати найнезначніші образи для додання їм жвавості та характерності. Актриса могла вводити в гру ці деталі в найнесподіваніші моменти. Інші актори називали свою колегу “Міною уповільненої дії”. Квитки на спектаклі за участю Орлової розкуповували моментально.

Глядачам актриса запам’яталася неперевершеною грою в кіні “Солдат Іван Бровкін”, де Орлова зіграла роль буфетниці Поліни. Також актриса грала у фільмах “Про це забувати не можна”, “Сім няньок”, “Сонячний вітер”. У 1954 році Віра Орлова була нагороджена званням Заслуженої артистки, а 1960 року вона стала Народною.

Віра Марківна вміла знайти підхід до кожного. Щира, готова прийти на допомогу, підтримати. Для молодих акторів вона була наставницею, давала поради, вчила тонкощам акторської майстерності. А ще дуже любила частувати своїх колег пирогами.

Іще в театрі імені Маяковського Орлова познайомилася з Олександром Холодковим і закохалася. Їхні почуття були взаємними. Але зареєструвати свої стосунки вони не могли, адже Олександр жив у цивільному шлюбі з іншою акторкою – Люсьєною Овчініковою, до речі теж українкою.

Знайомі співчутливо ставилися до двох жінок Холодкова, які опинилися в такій непростій ситуації. Проте, Орлова й Овчинікова вирішили не воювати одна з одною, а подружилися, на превеликий подив оточення. Взаєморозуміння та любов до одного чоловіка змусили жінок всіляко підтримувати одна одну.

Навіть коли Олександр тяжко захворів і вже не міг піднятися з ліжка, жінки по черзі доглядали за ним. Друзі та колеги дивувалися, як Віра та Люсьєна зуміли зберегти дружні відносини. Цей любовний трикутник обговорювали всі, але ніхто не засуджував коханих жінок Холодкова. Навіть коли чоловік помер, вони вдвох організували похорони, стояли пліч-о-пліч біля труни та приймали співчуття від рідних і друзів.

Після втрати коханого, Орлова з головою поринула в роботу. Вдень знімалася у фільмах, ввечері грала в театрі. Та навіть такий напружений графік не тамував біль у серці. Знесилена приходила додому, де її огортала несамовита туга. Аби як перетерпіти до ранку, а там знову робота. Щодо Овчінікової, то вона невдовзі вийшла заміж за іншого актора.

Віра не мала поруч людини, якій би могла вилити все, що так наболіло. Якось після спектаклю до неї підійшов молодик, засипав компліментами, і під впливом від гри актриси тут же запропонував вийти за нього. Самотня, втомлена морально й фізично Віра піддалася імпульсу і, дивуючись сама собі, погодилася вийти заміж. Проте, прозріння прийшло дуже швидко. Дві різні людини були один одному чужі, прірва нерозуміння ставала все глибшою. Не принісши нікому ні щастя, ні втіхи, шлюб розпався.

Знову самотня, знаходила розраду в роботі та в турботі про колег. Останніми яскравими кінороботами Віри Марківни можна назвати чотирисерійний телефільм 1976 року Марка Захарова за романом Ільфа та Петрова “Дванадцять стільців”, де актриса зіграла Олену Станіславівну Боур.

У 1980-х роках актриса все рідше стала виходити на сцену, мало знімалася в кіні. А незабаром важка хвороба й зовсім прикувала Віру Орлову до інвалідного візка: у неї відмовили ноги, дні й ночі віч-на-віч зі своїми думками, самотня – це найтяжче було пережити. Адже все життя вона перебувала в шаленому ритмі між зйомками та театром. Єдина розрада – колеги, які не забували про актрису.

Свої 75 років жінка відсвяткувала з акторським складом театру Ленком, який прийшов привітати Віру Марківну. Це був останній день народження актриси, бо вже 16 вересня 1993 року серце Орлової зупинилося назавжди.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram