Британці прекрасні. Законодавці мод. В усьому. У побудові й керуванні сучасною імперією, у розбудові, а потім відпущенні на волю колоній, у поєднанні королівсько-республіканського та релігій, у намаганні дотриматися здорового балансу на користь Британії у війнах, які провадять всі решта її конкурентів. Вони – генії безкровних (чи майже безкровних) революцій та шахтарських страйків, у розбудові флоту, у побудові буржуазії, у торгівлі рабами, а також і в скасуванні рабства. Навіть у літературі британський голос не менш відчутний, ніж дзвони відомого Біг-Бена. Британські митці завжди додавали чогось новенького та суттєвого до борщу сучасного мистецтва. І хоча тих острів’ян надто складно наслідувати, і тому копіюють передусім французів, німців чи росіян, правдива британська лепта навіть у такій царині як детектив – безумовна.

Будь-який твір справжнього митця – це передовсім магія. Магія письменника нехитра, тут маестро слів подібний фокусникові. Скажімо, він показує якийсь предмет, а потім неначе каже: а тепер я заховаю його від вас. Якщо предмет надалі постійно перебуває перед очима публіки, але вона бачить що завгодно, крім нього, то це і є явищем отієї своєрідної письменницької магії. Як правило, такий предмет “ховають” для зручності маніпулювання читацькою головою у самій назві твору. У “Шагреневій шкірі” Оноре де Бальзак, оповідаючи, намагається приховати від нас саме свою “шагреневу шкіру”. У “Соборі Паризької Богоматері”, за постійним описом архітектурних подробиць собору та перипетій у фатумі героїв, чия доля з Нотр-Дам пов’язана, Віктору Гюго вдається заховати від читача сам собор. Письменник, який народився 8 січня 1824 року на півночі лондонського Вестмінстерського абатства по вулиці Нью Кавендіш Стріт, 11, син художника Королівської Академії, Вільям Вілкі Коллінз намагається приховати від свого читача тільки дві речі: камінь із Місяця в романі “Місячний камінь” (1858) та жінку, одягнену в білу сукню, в романі “Жінка в білому” (1860).

Це Вільяму Коллінзу належать, зокрема, такі висловлювання: “Хто на першому місці у жіночому серці? За всього притаманному мені досвіду я ніколи не зустрічав чоловіка, який був би номером першим. Зустрічав номер другий, іноді номер третій, четвертий, п’ятий – часто. Але номер перший – ніколи! Він існує, звичайно, але я його не зустрічав!” Чи, з тієї ж “Жінки у білому”: “Коли розсудлива жінка ухиляється від прямої відповіді на поставлене їй запитання, в дев’яноста дев’яти випадках зі ста це означає, що вона щось приховує”. Або: “Я йду і залишаю вам на пам’ять власну репутацію”.

Саме цим двом романам Вілкі Коллінза (“Місячний камінь” та “Жінка в білому”) та ще генієві кількох оповідань американця Едґара Алана По (“Золотий жук” тощо) людство на 100% має завдячувати появі такого популярного, улюбленого жанру як детектив. Зокрема жанру детективний роман. Обом вище згаданим романам Коллінза притаманна достатньо складна оповідальна структура, подібна до “листів із пляшок”, якими море регулярно постачає берег. Спочатку сторі оповідає один герой (приміром, дворецький), надалі ми ознайомлюємося зі щоденниками або листами іншого розповідальника, згодом естафету оповіді переймає служниця або слідчий, що провадив розслідування. Іноді вона, оповідь, провадиться від імені головного героя, часом – повертається до того, хто починав оповідь. Звичайно, мова, стиль та розумові здібності кожного з оповідачів суттєво різнитимуться одне від одного (письменник приділяє максимум уваги майстерності зображуваності цього індивідуального стилю). Однак саме різні мова, стиль, мораль або їхня відсутність, спостережливість, розумові та психологічні здібності – чудовий прийом, щоб приховати від читача те, що саме відбувається в цій історії саме зараз, у її реальному часі.

Водночас Коллінзова манера оповіді дозволяє максимально загострити конфлікт при розшукуванні місячного каменя чи намаганні врятувати від загибелі жінку в білому. Зрештою, у читача ХХІ сторіччя доходить до фізичного страху за Коллінзових героїв від сторіччя ХІХ, настільки майстерно, до рівня сучасного триллера інтригує книжка Коллінза. Яка ще й приправлена: “Дочка моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в оповіді, вигукнула, що вона просто не розуміє, як за таких страшних слів її серце не вискочило у неї з грудей. Я подумав, ніде правди діти, що цьому міг перешкодити її корсет.” Разом із тим, такий культурологічно насичений стиль, як і Вілкі, є достатньо важким у сприйнятті, що й зумовлює те, що детективне “батьківство” Вілкі Коллінза уже через 60 років успішно поставила під сумнів “матір” британського детективу Аґата Крісті.

За доби СРСР інтелектуала Вільяма Вілкі Коллінза, на диво, чомусь не долюблювали (можливо, за його гострий язичок), і “дозволили” публікацію обох культових для ХІХ сторічя Вільямових романів аж під розпад СРСР, та й то на поганому папері та в дешевих другосортних друкарнях. Однак досі у Великій Британії багато хто розглядає уявлення про появу детективу саме в межах традиції англійського роману Коллінза, і “Місячний камінь” залишається, як висловився у ХХ сторіччі видатний американський культуртреґер, який прийняв британське громадянство, Томас Стернз Еліот “першим, найдовшим і найкращим із сучасних англійських детективних романів”, <…> у жанрі, винайденому Коллінзом, а не По”.

Варто сказати, що творчий доробок Вілкі Коллінза, а також його манера письма та спосіб розмірковування в романах та новелах, прислужилися у світовій літературі не тільки для жанру “детектив”. Так, у культових романах “Написано іншим” (“Літературний привид”, “Ghostwritten”, 1999), “Хмарний атлас” (“Cloud Atlas”, 2004) та “Хатинка в долині” (“Slade House”, 2015) від нового короля британської прози, високочолого інтелектуала із Мерсісайду Девіда Мітчелла також використано 6-9 стилів оповіді від різних персонажів, які, як і оповідачі Вільяма Вілкі Коллінза, неодноразово міркують і чинять усупереч один одному. Виходить, Вілкі Коллінз все ще живий, а британська літературна культура – досі неперевершений Майстер, в якого вітчизняній прозі завжди є чому повчитися і поначитуватися.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram