Вільне козацтво. Історичний клуб “Холодний Яр”, до якого я належу , в цьому році відсвяткував вже 20 років своїй діяльності, і вже завтра розпочнуться вшанування Героїв Холодноярців, що ми організовуємо двадцять другій рік поспіль. Цього року Вшанування проходять під гаслом “100-ЛІТТЯ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА”.
Наша діяльність з реабілітації пам’яті борців за свободу Українського народу призвела зокрема і до появи указу президента щодо вшанування 100 – річчя Української Революції 1917-1921 років – низки подій пов’язаних з національною боротьбою українського народу – уроки з яких ми в повній мірі так схоже і не винесли і важливість яких нам ще належить оцінити. Відродження Вільного козацтва – подія яку Інститут національної пам’яті не включив в календар вшанувань, а шкода – подія непересічна і не оцінена. Радянська історіографія зробили забагато, щоб витравити з пам’яті і спотворити ці події. Якоюсь мірою виправити таку кривду взялися ми – Історичний клуб “Холодний Яр”.
Чому це важливо?
Бо як і зараз як і сто років тому ми ведемо збройну боротьбу проти того самого ворога – і як і тоді на збройний захист своєї держави першим став Український народ, в той час коли верховна влада вагалась і інколи замість рішучій відсічі зовнішній агресії бачила для себе більшу небезпеку в проявах дієвої, збройної самоорганізації Українців, що за волю своєї землі були ладні проливати кров ворогів, і свою, якщо нагодиться. Занадто багато паралелей.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР:
“У ньому (українському народі) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.
Як це було?
“Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва. Почалося все в Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх. І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко.” – пише дослідник визвольної боротьби Українського народу, письменник Роман Коваль.
Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко. Назвали вони себе вільними козаками, – мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”.
У козацтво записувались насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів – утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах. Рішучі і прагматичні кроки Вільного козацтва засвідчують, що вже влітку 1917 року воно піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради.
Та, попри обережність і зрадливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались в організаційно-мілітарні форми. 3-7 жовтня (за ст. ст.) 1917 року у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, і – Кубані!
На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, – за визначенням Юрія Липи, – підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”.
Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, а й відверто побоювалися її. Озброєний український народ лякав їх. Тож Винниченко поспішив вжити заходів. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 року він поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затвердження обрана там генеральна старшина. Володимир Винниченко вирішив скасувати обраний на з’їзді керівний орган – Генеральну раду. До того ж він увів параграф, згідно з яким у населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва. І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…
Вільне козацтво
Та незважаючи на зрадництво уряду Вільне козацтво – як вияв свобідного Українського духу вже розвивалось за власною логікою. У грудні 1917-го та січні 1918 року звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла. У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав:
“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...”
У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, – цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті. Національна революція 1917 – 1920-х років, для мене насамперед є епохою, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – українського козацтва.
Вшанування Героїв Холодного Яру
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
