Вільгельм Котарбінський – видатний український художник польського походження. Монументаліст, яскравий представник академізму та символізму в живописі. Ще за життя здобув собі славу видатного митця. Він розписав Володимирський собор і палаци Терещенка, його картини прикрашали вітальні цінителів мистецтв. Та в ХХ столітті він був забутий. Музеї картин не купували, тож майже всі полотна розійшлися в приватні колекції. Нині цінителі пізнього академізму потроху відроджують пам’ять про художника.

Народився художник 30 листопада 1848 року в Лодзинському воєводстві в селі Неборуві (нині ґміна Неборув, Ловицького повіту, Лодзинське воєводство, Польща). Хист до малювання в хлопця проявився ще змалку. Тому батьки віддали сина до Варшавської гімназії, де юнак відвідував ще й рисувальні вечірні курси. Там же у Варшаві жив дядько хлопця, який заохочував племінника до малярства, навіть купив у нього одну з перших картин і повісив у себе в спальні. А от батько не підтримував прагнення сина стати художником, бо це не шляхетно.

Окрім того, Вільгельм, навчаючись у Варшавському університеті, закохався у двоюрідну сестру. Допустити такого шлюбу родина не могла, тому дівчину швиденько видали заміж за іншого. Котарбінський, вражений у саме серце, зважився на відчайдушний вчинок – покинув навчання й подався до Риму, де прожив 15 років.

За цей час Вільгельм закінчив зі срібною відзнакою художню Академію святого Луки. До написання картин став із такою завзятістю, що зрештою мало не віддав Богові душу. Через виснаження захворів на тиф. Порятунком стали брати Свєдомські, які доглядали хворого. З того часу троє художників стали друзями навік.

Завдяки коштам Свєдомських, Котарбінський зміг облаштувати власну майстерню, де і жив. Адже грошей винаймати житло не мав. Творче тріо створило картину “Вулиця в Помпеї”, яка нині експонується в Третьяковській галереї, рабів на цьому полотні писав Вільгельм.

У 1888 році Котарбінський повернувся до Варшави, де на нього вже чекала давня любов – все та ж двоюрідна сестра. Вона овдовіла, тому перешкод для шлюбу вже не юні закохані не мали. Одружилися й оселилися в маєтку в повіті Мінської губернії. Але двом дорослим людям, які вже були цілісними особистостями, важко було вжитися. Котарбінський – натура мистецька – любив неспішність, класичну музику, вино. Зрештою зрозумів, що характер самодостатньої, дорослої жінки – це глибока прірва, обтяжена прожитими роками. Немає вже у зносинах легкості, романтичності, піднесеності. Згодом шлюб перетворився на формальність, кожен жив своїм життям та служив своїм інтересам.

На запрошення Свєдомських, Вільгельм приїхав до Києва. Краса міста настільки полонила серце митця, що він переїхав сюди назавжди. Могутній Дніпро, зелені пагорби, золотоверхі собори надихали художника.

Коли Котарбінському запропонували розписати Володимирський собор, він із величезною радістю взявся за справу. Майже весь свій час проводив за роботою, забуваючи навіть про сон та їжу. Щоправда, працював під наглядом Свєдомського, бо як католик, він не міг бути допущений до самостійного розпису православного храму.

По завершенню цієї роботи, Вільгельма запросили до розпису палаців Терещенка (нині там знаходиться Національний музей імені Тараса Шевченка та музей Ханенків).

У 1893 році був одним із засновників Товариства київських художників. Брав участь у численних виставках. У Львові художник представив кілька своїх полотен, за які отримав золоту медаль. Окрім того, він експонувався у Варшаві, Кракові, Парижі та Берліні. У 1897 році увійшов до складу Київського товариства старожитностей і мистецтв, яке було реформовано з Товариства заохочень мистецтв.

Одного разу Третьяков вирішив придбати картину Котарбінського “Внесок вдовиці” для своєї галереї. Та знову трапилася ситуація, як і з Генріхом Семирадським, – колекціонер вимагав виправити підпис латиною на російський, але Котарбінський відмовися:“Я завжди так підписуюсь і заради грошей переробляти свій підпис не буду. Ви купуєте картину, а не мій автограф”. Картину для галереї Павло не придбав, та його дружина викупила для себе ескіз полотна.

У січні 1907 року в міському музеї Києва відбулася персональна виставка Котарбінського, яка мала великий успіх.

Вільгельм прожив понад 30 років у Києві, але власною нерухомістю не обзавівся. Жив то у “Метрополі” на Фундуклеївській, то в готелі “Прага” на Володимирській. У тих номерах художник жив роками.

У 1920-х Котарбінського запросили до себе на постійне проживання давні друзі Прахові. У цій родині художник доживав віку. Останні роки страждав на склероз та паратиф. Але ніколи нікому не скаржився на біль, бо ж не любив лікуватися.

Надгробок на Байковому цвинтарі, Київ. Фото:Obłuże/CC BY-SA 3.0

Остання робота Вільгельма – портрет Емілії Прахової, який він завершив за чотири дні до кончини. 4 вересня 1921 року він попрощався із друзями, сказав, що своє віджив і йому вже пора – він грав із незнайомцем у шахи та програв йому (чи то наснилося, чи то привиділося). Того ж дня Котарбінський відійшов у засвіти. Похований на Байковому кладовищі на першій польській ділянці в новій частині цвинтаря.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram