Нарешті ми вийшли з поїзда “Київ-Євпаторія”: ось воно, кримське повітря, ось цей вокзальний гомін, ось ця суєта, ось це відчуття авантюризму та передчуття неймовірних курортних пригод. Ми влилися в потік туристів, який однією великою хвилею виплеснувся на зупинку громадського транспорту. Стоїмо, як розгублені кошенята. До нас безперервно підходять місцеві жителі з табличками “Сдам жилье”, ті, хто про людську душу знає набагато більше, аніж сертифіковані психологи.

Серед місцевих кримчан-зазивал особливо виділялася одна бабуся, старенька, зате ставна. “Скільки ж їй років? Не менше 70-ти. А може й більше”, – тільки встигла я подумати. А ця жінка, неймовірно прудка на свій вік, уже підійшла до нас і почала торохтіти про свої кімнати біля моря. Що сказати? Уміла туристів пригорнути словом, тому ми й погодилися. Зрештою нам, вісімнадцятилітнім подругам, хотілася якомога швидше заселитися та побігти до моря.

Мене здивувало, як ця бабуся швидко рухається, ніби не доторкається до землі. Ми ледве встигали за нею. Вона привела до себе, показала кімнати, розповіла правила перебування – усе було більш-менш, тож ми й оселилися. Бабуся Ганна детально розказала на який пляж краще ходити, у якому магазині найдешевше скуповуватися, на які екскурсії можна поїхати, а на які не варто та багато іншого. На всі наші питання давала чіткі відповіді. Уже наостанок глянула на нас і сказала: “Дівчата, я вас прошу тільки одне”. Ну, думаю, зараз почнеться моралізаторство типу того, що пізно не приходити, не галасувати тощо. “Якщо вип’єте пива чи вина, то не лізьте у воду. Море не любить нерозсудливих”, – сказала вона. На цьому її “моралізаторство” закінчилося. Більше вона й слова не промовила на тему алкоголю чи нездорового способу життя.

Бабуся Ганна була незвичайною бабусею. Точніше, вона не була класичною літньою жінкою, яка виконує класичну соціальну роль. Я мислила стереотипами: бабуся має сидіти на лавці біля будинку та точити ляси зі своїми подругами, бабуся має гратися з внуками та кричати їм: “Обережніше, не впадіть із горки!”, бабуся повинна скаржитися на життя-буття, а не продовжувати виконувати якусь свою звичну роботу тощо.

Ця літня жінка мала силу-силенну справ: заселити, розрахувати, проконтролювати, виселити. Майже щодня нові люди та нові розрахунки. Хто скільки заплатив, хто скільки мусить доплатити – усе рахувала в голові, адже в неї не було калькулятора. З математикою вона була на ти. Вона любила порядок, як із цифрами, так і на своєму подвір’ї.

У бабусі Ганни була цікава звичка – вона майже щоранку підтюпцем бігала до моря. “Дівчата, це ж так добре – зранку робити вправи. Спочатку в мене розминка на березі моря, потім – у воду. Плавати мені вже трохи важко, але я не сумую. Побовтаю в морі ногами та руками, пострибаю туди-сюди – та й назад на берег. Собою треба займатися”, – сказала вона. Побачивши, що ми її слухаємо, продовжила: “Дівчата, любіть своє тіло в будь-якому віці. Однак працюйте над собою. Щодня мають бути фізичні вправи, хоч легесенькі”, – сказала вона, та й пішла.

Вона не була нав’язливою. За весь відпочинок ми не почули від неї нарікань на здоров’я, на злих родичів, на ціни, навіть на відпочивальників, які бувають досить таки нестерпними. Також не було ностальгії за давно минулими днями. Це тоді нам здавалося досить незвичним, адже ми гадали, що бабусі повинні нарікати на пенсії, на дорогі ліки та на своїх дітей та онуків, які їм не приділяють достатньо часу.

Одного надвечір’я ми сиділи за столиком під плетивом винограду та грали в карти. З будинку вийшла бабуся Ганна. Вона була вбрана у світлу кофтинку, рясну спідницю, а ще в неї були підфарбовані брови та губи. Ми, дурні та малі, вилупили на неї баньки. Ми ж не розуміли, навіщо літнім жінкам так яскраво фарбуватися. Це зараз мені соромно, а тоді ми прискіпливо розглядали бабусю.

“Йду на побачення”, – радісно промовила бабуся Ганна. І, побачивши наші роззявлені роти, сказала: “Ви не дивіться, що мені вже за 70. Гадаєте, нам не хочеться веселитися? Хочеться жити… До речі, мій кавалер молодший за мене на три роки. Нащо мені старі діди?”, – вона жартом розвіяла цей незручний момент та швиденько пішла кримською вулицею.

Ця жінка жила насиченим та цікавим життям. Щодня море, нові люди, фізичні вправи… Іноді прогулянки з кавалером вечірньою набережною. У неї було багато енергії, яку вона черпала зі своїх внутрішніх джерел. Ця кримська бабуся була такою ж радісною, як і ми, вісімнадцятилітні. “Воно то, нити, набагато простіше, значно важче щодня знаходити щось хороше”, – чула, як бабуся Ганна намагалася розрадити чимось засмучену жіночку, яка жила з нами по сусідству.

Я на все життя запам’ятала цю жінку з сонячного Криму. Вік – не вирок. Ніколи не пізно ходити на побачення. Ніколи не пізно займатися фізичними вправами, нехай і найпростішими. Ніколи не пізно полюбити цей світ, такий прекрасний і світлий. Не треба бідкатися, треба щось робити. Найголовніше – буди життєрадісним, тоді увесь світ прихилиться до твого серця.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram