Часто згадую останній мирний день 23 лютого. Атмосфера війни вже відчувалася у всьому.

Зранку, їдучи на роботу, побачила на зупинці 18-го автобусу військового, якого часто зустрічала на цьому маршруті і запам’ятала.

Високий, статний, блакитноокий блондин, на шевроні прізвище “Будняк”. Років 35, для мене, як синуля.

Очікуємо автобус. Я підійшла до нього, привіталася й кажу, що частенько одночасно з ним їздимо в транспорті. Запитую:

– Якщо не секрет, яке у Вас звання?

– Полковник.

– Пане полковнику, який настрій?

– Все добре. Не переймайтеся. В цьому світі щось зламалося, але ми підправимо. Ви бережіть себе.

Сказала йому слова вдячності за ту справу, яку вони роблять. Наостанок спитала ім’я.

– Марко.

Де ти нині полковнику Марко Будняк? Чи живий, неушкоджений…

Закриваю очі й мрію, що після нашої перемоги зустріну Марка десь на Ревуцького, обійму й скажу: “Дякую, синку, що підправив.”

Василь Зінкевич: Що це за народище, який може лікувати своїми піснями?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram