Пригадуєте анекдот про доньку мільйонера, її викрадача, що призначив побачення з поліцейськими в телефонній буді та без сліду щезлий викуп? Просто викрадач прихопив з собою поштового голуба. Останній є натяком на сьогоднішні “іменини” – Всесвітній день пошти.

Зараз послуги пошти перейняв на себе інтернетовий простір. Але були часи, коли про війну, пожежу в сусідньому місті, узагалі про будь-що, що не трапилося б у цьому світі можна було дізнатися виключно за допомогою спеціально навченої тваринки. Найдешевшим поштовим транспортним засобом був голуб, а для тлустіших “посилок” – кінь. Війну ж частіше повідомляли за допомогою кіннотника з сурмою чи ріжком. Чекай, доки голуб усе-таки постука в твоє шкло, і ти матимеш можливість прочитати щонайсвіжіше число “газети”.

У Стародавній Греції через безліч міст-держав, які воювали між собою, поштової системи, як такої, не існувало. Однак були тільки піші кур’єри для передачі спецповідомлень. Вони називалися гемеродроми – у перекладі з давньогрецької це означає “той, що біжить весь день”. Найвідоміший з перших бігаючих поштарів – Філіппід. За переказами Плутарха 490 року до Р. Х., він передав звістку про перемогу в битві при Маратоні в Атени, але при цьому помер від виснаження. Цей біг був першим марафоном в історії.

Пошту можна було отримати в давнину і за допомогою морського судна. Але голуб зазвичай ганяв швидше. Доки не настав час, коли людина сама піднялася в небо, щоб переправити пошту. Поява в 1903 році аеропланів відразу ж викликала інтерес щодо їх залучення до перевезення пошти. Перший офіційний рейс відбувся 18 лютого 1911 року в Індії з Аллахабаду до Найні, під час якого Анрі Піке перевіз 6,5 тисяч листів на відстань 13 кілометрів. Однак на конвеєр повітряні перевезення поставили, звісно, німці: сьогодні вони святкують сторіччя авіапошти люфтваффе.

Марка до 50-річчя німецької авіапошти

В Україні регулярні поштові перевезення розпочав у Львові на початку XVII сторіччя Доменіко Монтелупі (1569-1662). У травні 1629-го інший італієць Роберто Бандінеллі, за привілеєм короля Сигізмунда (Жиґимонта) ІІІ Вази уклав угоду з магістратом Львова про організацію пошти і перевезення кореспонденції до Любліна, Кракова, Варшави, Торуня, Ґданська, Ясс, Кам’янця. Вартість залежала від ваги листа та відстані. На пошті набрали 17 курсорів, які склали присягу війту чи райцями і мали доставляти лише надану кореспонденцію неушкодженою у визначений час, за визначеною таксою під загрозою штрафу, ув’язнення. Курсори відправлялись щосуботи, але при нагальній потребі й окремо.

У Києві ж пошта з’явилася в березні 1669 року, коли гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний підписав з московським урядом “Глухівські договірні статті”, одна з яких передбачала “влаштовувати у малоросійських містах пошту за московським зразком”. Через п’ять років почали приймати листи й від населення. Поштовий двір на Подолі мав стайню на 40 коней. Перше міське поштове відділення відкрилося 1 червня 1840 року в Печерській частині міста. Газета “Паровоз” 11 квітня 1869 року вперше написала про зрослі потреби в поштових послугах і повідомила про місця розташування поштових скриньок у місті.

Ріжок і голуб – незмінні символи поштових послуг на скриньках і досі. А велосипедист-поштар, головний носій листувальної радості за часів СРСР, досі незмінний атрибут українського села. Щоправда, тепер він частково перетворився на маркитанта. Газет стали виписувати менше, листи перекочували в електрону площину, і місце в сумці поштаря та на багажнику його ровера зі спіхом посідають предмети першої необхідності – від мила та “духів”(парфумів) до продукції компанії “Ейвон”, а часом і хлібинки чи пакетика майонезу, який попросили купити пристаркуваті земляки.

Зараз, замовивши книжку надвечір вівторка, у нашій державі можна отримати її вже вранці середи, причім перебуваючи за триста кілометрів від розфасовочного складу. Однак у пострадянській Україні зустрічається й поштова протилежність отакій чемності. Приміром, трапляється, що у відділенні рідної чимало разів реформованої “Укрпошти”, коли відправляєш посилки в зону ООС, можуть довго марудити тебе поглядом в самісінькі зіниці очей, щоб потім перепитати: “Цікаво, а скільки ж ви на цьому маєте?” (Як тут не дивуватися міцній, як стіна, вірі в проплаченість по прейскуранту всіх як є революцій?!) Мій уже нині покійний батько якось вступив до клубу, який висилав своїм членам щоквартальний журнал: даремно я писав скарги – каталог так чомусь і не прийшов.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter