Якось давно, ще студентом, укотре переглядаючи чи не найулюбленіший фільм “За двома зайцями”, я помітив, що в деяких епізодах актори ротом рухи роблять, однак жодних звуків немає. Коли ж почав підставляти українські слова замість російських, побачив, що артикулюються саме вони. Та й лінгвістична освіта стала в пригоді (“практичний аспект фонетики”).

Я зрозумів, що оригінальна мова фільму – не російська. Подібні випадки з невідповідністю “картинка – звучання” можна спостерігати тоді, коли в уже знятих радянських фільмах під час озвучування міняли репліки персонажів (“Діамантова рука”, “Іван Васильович змінює професію” тощо). Або в неякісному дубляжі, коли недостатньо кваліфікований адаптатор не обирає найточніше з погляду вимови слово із синонімічного ряду (чи його й немає взагалі). І тоді картинка “говорить”, а голос мовчить.

Я почав розслідування (Інтернету тоді ще не було). Поговорив з торгівцем відеокасетами. Той пообіцяв “дістати” українськомовний варіант. І коли формула “товар – гроші” спрацювала, я, щасливий, побіг дивитися. Проте, коли увімкнув, знову почув… російську мову. Бізнесмен обіграв чергового “лоха”, без якого, як відомо, для них “жизнь плоха”… Касету я не повертав (зараз он стоїть на полиці)… І от зовсім недавно (о “всеможна” сило Інтернету!) кожен охочий отримав шанс переглянути оригінальну версію. І тоді відбулося переакцентування ідей цього шедевра.

Стоп. Знову випереджаю “порядок”.

Як відомо, в основу сценарію лягла одна з п’єс Старицького. Михайло Старицький (псевдонім М. Старченко) увійшов у нашу культуру в багатьох іпостасях: письменник (поет, прозаїк, драматург), видавець, режисер, антрепренер, громадський діяч. Створив значну кількість п’єс.

Поряд з оригінальними текстами в його “портфоліо” – також і “перероблені”: Старицький брав сюжети чужих прозових творів, що стали популярними, і переносив їх на сцену. Також – удавався до ґрунтовних переробок “малосценічних” п’єс інших авторів.

Драма “За двома зайцЯми” – приклад такої вдалої переробки. Народилася вона з “міщанської комедії” Івана Нечуя-Левицького – п’єси “На Кожум’яках” (1875 р.), яка вважалася малопридатною для постановки. Однак під пером Старицького ідея Нечуя-Левицького зазнає осучаснення, починає відповідати сучасним-тогочасним “сценічним віянням”.

У листі (від 17 березня 1883 р.) Нечую-Левицькому Старицький писав: “Дорогий і вельмишановний Іване Семеновичу! Драматичний комітет мені доручив переглянути Ваші “Кожум’яки” і виробити план, як би їх пририхтувати до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили: отож тепер засилаю його до Вас на санкцію. Будьте ласкаві, прочитавши, найшвидше його повертайте назад з відповіддю”.

Старицький хотів, щоб на афішах зазначали двох авторів (“щоб було написано: “Комедія Левицького-Старицького”). Автор “На Кожум’яках” погодився, і 1890 році текст п’єси, що мав подвійну назву (“Панська губа, та зубів нема (За двома зайцЯми)”), надрукували у збірці “Малороссийский театр”, вказавши двох авторів: “скомпонували Старицький і Левицький”. Проте пізніше видавці проігнорували такий варіант авторства й публікували тексти “Кожум’як” і “Зайців” лише з прізвищами Нечуя-Левицького і Старицького відповідно.

На сцені п’єса з’явилася в Києві (листопад 1883 р.). Щоправда, називалася вона тоді “по-модньому” (але не “по-хряньцюзькому-по-загряничному”) – “Панська губа, та зубів нема”. Тоді й справді модно було використовувати для називання драматичних творів народні прислів’я.

Популярною п’єса стала після першої ж постановки. І залишається такою ж донині. Додало популярності твору екранне втілення. За нього взявся Віктор Іванов (народився в Козятині Вінницької області) – режисер кіностудії імені Довженка, що раніше працював на студіях Свердловська, Вільнюса, Каунаса, а в Києві на той момент він знімав лише кілька років. Митець поділився з начальством ідеєю про екранізацію відомого українського водевілю. І хоч Іванов – випускник майстерні Сергія Ейзенштейна (ВДІК), те засумнівалося, бо не було певне, що режисер (він же й автор сценарію) впорається – класика ж!

Та й сюжет, що обертається довкола “шлюбного афериста”, бачився малоперспективним. Тоді Іванов пішов на хитрість. Знаючи, що в країні починали активно боротися зі “стилягами”, він сказав, що хоче показати їх у сатиричному плані. (“Стилягами” називали молодих людей, що наслідували американський спосіб життя, чужий для громадян СРСР (аполітичність, яскрава зовнішність, нехтування радянської моралі, особливий сленг, захоплення закордонною музикою і танцями). Ця субкультура виникла й набула поширення у великих містах Радянського Союзу, починаючи з кінця 40-х і закінчуючи початком 60-х років минулого століття.)

І ось 1960 року зйомки почалися. Відбувалися вони як у павільйонах кіностудії, так і на Андріївському узвозі. Епізодичні ролі “виконують” також Андріївської церква, Житній ринок, Контрактова площа, Володимирська гірка.

На екрани фільм вийшов 21 грудня 1961 року. Вперше його показали в Дарницькому клубі залізничників (Київ). Сьогодні це – Палац культури “Дарниця”.

Характерно, що виконавці головних ролей – росіяни, проте зіграли вони українців досить переконливо. Саме цей фільм зробив Олега Борисова (народився в Івановській області) відомим на весь Союз. Маргарита Криницина (народилася у Свердловській області), закінчила ВДІК, студенткою вийшла заміж за українського сценариста Євгена Онопрієнка (“Молдова-фільм”, кіностудія імені Олександра Довженка) і пізніше опинилася в Києві. Її фільмографія складає більше шістдесяти картин.

Ну а як виблискували кумири?

“За двома зайцями”, кадр з фільму

Микола Яковченко (Сірко) – неперевершений майстер характерних ролей, про якого сучасники казали “найнародніший серед заслужених і найзаслуженіший серед народних”.

Нонна Копержинська (Секлета), яка “не грала, а жила на сцені”. Це про неї справедливо написав Олег Вергеліс: “Майже так само, як і у випадку з Раневською: знялася десь випадково, промайнула десь, “мимо” пройшла – а забути неможливо. Назви фільмів із пам’яті стерлися. А її колоритні акторські мікровкраплення – нізащо! Ні під яким наркозом! Їх, до речі, постійно порівнювали: Нонну Кронидівну і Фаїну Георгіївну. Не масштаби талантів порівнювали, а гіпнотичну силу і шалену акторську породу”.

за двома зайцями
Кадр з фільму “За двома зайцями”

Радянські кінокритики визнали картину “За двома зайцями” “найгіршим фільмом 1961 року”. Скромна ІІ категорія, яку Держкіно надало фільму, однозначно сигналізувала про творчу невдачу знімальної групи. Це заганяло його у прокатну резервацію (фільми цієї категорії мали обмежену територію та зовсім не “круті” місця демонстрації – будинки культури та заводські клуби УРСР, кількість копій виготовили невелику).

Однак цю непривабливу ситуацію різко змінили глядачі, які плавом пливли на сеанси. Це стало причиною того, що київську кінокомедію переозвучили російською і вона вийшла на всесоюзний екран, де на неї чекав приголомшливий успіх, а репліки героїв розтягли на цитати. Зрозуміло, що якби фільм не дублювали, він не одержав би “всесоюзної” популярності.

Але тут є одне але. Українськомовний варіант озвучування фільму довгий час вважався втраченим. Його випадково знайшли 2013 в Маріуполі. Того ж таки року, в липні, українськомовний варіант показав Enter-фільм. Зараз автентичний “За двома зайцями” є у вільному доступі в Мережі.

На одному з ресурсів, де його розміщено, трапився мені коментар користувача з ніком “Павел Овдиенко”. Далі мовою оригіналу: “Фильм величайший шедевр. Всё в нем на высоте – игра актеров, сценарий, режесура, музыка, колорит. Но заметили вы ко всему в фильме сатиру особого характера? Она становится яснее видна если посмотреть фильм в оригинале, ибо впервые он вышел на родном украинском языке. Ведь становиться очевидным, что высмеивается использование в речи украинцев русского языка. Так прохвост Голохвастов, желая походить на пана и не говорить народным языком старается общаться по-русски. И это выразительно проявляется в его фразе монолога в доме Прони: – “…і тогда він студова глянит вниз на людей, і вони здаються йому такие, такие маханькие-маханькие все равно як пацюки (и тут он поправляется, считая что допустил слово простолюдина) пардон, крисы!». А в русской озвучке он исправляется со слова “мыши” на “крысы”, что выглядит немного нелепым даже для такого сумбурного монолога. Вот и задумайтесь о роли навязанного в Украине русского языка и отношения к нему украинского народа”.

Пам’ятник збудований у 1999 році за проектом арх. В. Скульського, скульптори: В. Щур, В. Сівко. Скульптурна композиція включає героїв фільму “За двома зайцями”: Свирида Петровича Голохвастова, який схилив коліно і подає руку Проні Прокопівні, яка своєю чергою простягає йому руку на поцілунок. Фото: interesniy.kiev.ua

Значно пізніше, вже у другій половині ХХ століття ця тенденція (“желание походить на пана”) засяяла в усій красі: діти з українськомовними батьками говорили російською. Це – результат мовної політики СРСР, коли в Україні для вивчення російської мови класи ділилися на підгрупи, а вчителям доплачували 15 відсотків.

Про пам’ятник Проні Прокопівні та Свириду Петровичу біля Андріївської церкви, гадаю, знають усі.

Із цікавинок можна згадати ще ось що. У дев’яностих роках минулого століття в кожному номері газети “Правда України” була рубрика: “Анекдот від Проні Прокопівни”, в якій публікували короткі, але в’їдливі та злободенні сатиричні тексти, де влучно висміювали корупцію, розкрадання, відомих керівників держави (політиків та урядовців). Головред видання Олександр Горобець згадує, що одного разу, вранці, щойно газета надійшла в продаж, йому подзвонив голова Нацбанку Віктор Ющенко і сказав: “Сашко, Богом тебе благаю, пиши по ділу, що хочеш, але не дрочи лишень на мене цю гостроязику Проню Прокопівну. В одному з найвищих кабінетів усі твори від неї глибоко аналізують до кожної букви, кожен анекдот пробують на зуба. Сиджу тепер, чекаю виклику на килим”.

Про мову п’єси та фільму треба говорити окремо – там багато цікавого. Вона – ніби ще один панорамний персонаж. Але – вже іншим разом.

Пропала грамота не пропала

І шо то за птиця – Максим Перепелиця?

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]