Днями непомітно минув день народження Євгена Сверстюка, завтра – ювілей Миколи Руденка. Ці непомітні для пересічного українця дати аж ніяк не применшують їхнього внеску в нашу національну свідомість і людську самоповагу.

Офіційно Євгенові Сверстюку виповнилося б 92 роки. Можливо він був найбільшим реалістом із середовища ідеалістів-шістдесятників. Мама мріяла, щоби Євген став священником, а час і совєцький постір – нав’язували йому релігійний індиферентизм. В тюремній камері напроти Святої Софії – повернення до Бога (“остаточно прокинувся”). В ній же відчув стабільність, “повернувся до себе”. Як і Миколу Руденка тюрма не здатна була позбавити Євгена Олександровича бути собою, бути вільним. Дві великі українські постаті ХХ століття. Волинь і Донбас. Один із дитинства пізнав бісівський вищир комуністичного монстра. Інший вірив у комунізм і Сталіна. Один ішов у ногу з усіма, маршем, під переможну музику будівника соціалізму, а інший ішов своєю окремою дорогою персональної відповідальності за власне життя під посиленим наглядом. Один від народження за світоглядом – марксист, інший за всіма ознаками – український буржуазний націоналіст… І обидва стали “особливо небезпечними державними злочинцями”, отримали на “суді” однакові терміни – 7 років таборів і 5 – заслання. На межі людського буття вони чинили гідно, як лицарі. Їх ріднив український моральний імператив – прагнення правди, чин в ній, що і давало духовну силу стояти вертикально.

Євген Олександрович і Микола Данилович прийняли правду та жили за законами честі, за що й були гнані імперією брехні. Їхні серця, ще при житті, належали вічності. Тому в одного були сили йти проти течії, зберігаючи лице, а інший був здатний зійти з того шляху, яким він ішов разом з усіма й знайшов своє призначення. Треба було мати могутній характер і потяг до правди, щоб крізь скрегіт, какофонію, хрипи жаху безбожної епохи чути голос власного серця. Які вони різні і які вони єдині два сини України. Приклад для нас.

Євген Олександрович так описав момент суду над двома донецькими козаками Олексою Тихим і Миколою Руденком:

І коли стало зовсім тихо

і юрби стали тихенькі,

принишкли, як миші руденькі –

виходить учитель Тихий,

виходить поет Руденко,

спокійно наперед ступає –

так йшов його предок на палю.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram