Про те, щоб сучасна українська проза, зокрема легкий жанр детективу, була і щоб її було чимало, опікувалися найвидатніші українські митці. У 1930-ті корифей модерної прози Майк Йогансен (1895-1937) навіть напрацював та опублікував деякі “правила гри” для прозаїків-початківців. У своєму творі “Як будується оповідання” Майк Гервасійович пояснює на пальцях, як стати новелістом і яких помилок прозаїк має уникнути на самому початку власного становлення. Як приклад Йогансен розглядає твори Герберта Велза й Едгара По. Минуло по тому ще майже сто років, а ми, українці, знову та знову вирушаємо на пошуки власного Едгара По. Ми проводимо світлої пам’яті його конкурси засобами інтернетового ресурсу “Стос” у жанрі детектив і горор, обираємо 18 авторів-переможців, по тому вдягаємо Едгара Аллана По у вишиванку на обкладинці однойменного видання “Вбивство на вулиці”, щоб напередодні чергового 19 січня Україна насолоджувалася здобутками українців ХХІ сторіччя в саме детективному жанрі.

Коли я кажу “здобутками”, то маю на увазі, що, попри те, що дану збірку на одному з сайтів, певно через дух мистецької конкуренції, один метр українського детективу просто-таки “зарізав”, насправді прийдешнім поколінням українських прозаїків загалом та авторами збірки “Вбивство на вулиці” Батьківщині можна тільки пишатися. По-перше, від книжки реально при читанні неможливо відірватися. Живчик запитань “А що ж далі?”, “А хто ж далі?”, “А як же далі?” гарантує, що попри доволі-таки дрібненький у цілях економії шрифт, цю книжку ви достеменно зачитаєте до самої скоринки. “Вбивство…” приємно тримати в руках, по-друге, і як витвір мистецтва: погляньте-но яка обкладинка від українців Анни Мейсон та Влада Сорда до американця Едгара По! Але, по-третє, і читати: є що, є кого.

Із-поміж 18 авторів, практично незірок сучукрліту, не знаходимо наразі жодного “слабкого” автора. Це притому, що у збірці є представлені двоє ледь двадцятирічних, кілька учасників проєкту, яким ще немає навіть 30-ти, а всім решта – хіба перевалило за тридцять! Є, правда, у цій збірці два досить вторинні твори, в яких відчувається більше бажання наслідувати видатні літературні зразки, аніж оригінальна детективна проза (“Прикладна демонологія” Олега Корнійчука та “Збирач ненависті” Влада Ковтуненко), але навіть вони виконані, як кажуть, “на максимальному форсажі” авторського натхнення.

За Аґатою Крісті, детектив – жанр від справедливості, де добро завжди перемагає зло. За Едгаром По, детектив іноді виявляє передовсім таємні людські, зазвичай добряче зашифровані “вбивства” наміри, іноді, на жаль, спроєктовані гарними людьми, хоч і задля покарання негідників. За Говардом Лавкрафтом, зло просто спить до часу в навколишніх предметах, а потім, раптово прокинувшись, починає діяти та впливати.

Українські автори використали всі ці чинники при конструюванні власних, іноді вкрай заплутаних, та все-таки феноменально подразнюючих рецептори, історій. Деякі автори вдалися до послуг історичного тла, яке через відсутність якостей технологічного слідства часом набагато краще дозволяє приховати ті таємниці, які письменник воліє з читачем разом розслідувати.

Так, переможцем конкурсу на сайті став твір “Гілка глоду” від кримчанки Світлани Тараторіної про упирів у ХІХ сторіччі, які, схоже, вічно живуть у цьому світі, переселяючись із тіла в тіло.

“Птах у сухому гіллі” від Володимира Компанійця є даниною автора творцям “химерних світів”, сторі відбувається не сьогодні, ідеться про винайдення еліксиру життя, завдяки якому дружина шляхтича Міхала отримує можливість жити, померши. Історія закінчується вкрай повчальною “м’ясорубкою” із зомбі, але метафора щодо людської душі, яка, як і птах у сухому гіллі, не може вижити в мертвому тілі, видається надзвичайно зворушливою.

“Мілан Адаміч приносить користь” від Василя Золотарьова – ще одна з повчальних історій уже з галицької давнини цісарських часів, де мораль детективної оповіді така: лише злившись із задумом деміурга-творця і виправлювача всього, такого собі “пана Гофмана”, слідчий “приносить користь”, влившись у світову гармонію.

“Наприклад, завтра” від Максима Гаха з Івано-Франківщини певною мірою підтримує попередню ідею як невідворотності фатуму: якщо ти обрав певну службу, навіть коли доведеться вбивати, існує можливість, що обирати ні з чого.

Віталій Геник з Богородчанщини, редактор інтернетового видання та частий завсідник різноманітних літературних конкурсів, розповідає ще одну оповідь із “минулого” – про оригінальну підземну ловлю вампіро-чудовиськ на живця, офіцера-інваліда з Першої світової.

“Записка” від Сергія Каменчука оповідає ще одну історію невідворотності відбулого, передбачуваності дійсності згори, гри, свідками та учасниками якої випадково чи ні може стати кожен.

”Завдяки Вадиму Панченку ми практично дізнаємося міт: хто такий і що такий реальний, а не казково-дитячий “Бабай”.

“Плями” від Елен Тен – одна з наймоторшніших історій у книжці. Класичний трилер на тему вбивства, здійсненого мажором, та плям, що одвічно з’являтимуться не тільки на стіни, а й проявлятимуться в людській психіці.

“Пакистанка. Оповідь про втому” Іллі Лоскучерявого, як і оповідання “Браслет” Володимира Коваля, “Темніше за чорне” Павла Черепка – нарешті класичні детективи з поліціянтом, з ексментом чи просто розслідувачем злочину, ким став випадковий відвідувач з нічного клубу. Є ще четверта класична оповідь “Хижинський ярмарок”: майже стівенокінгівська історія про серійного вбивцю, що під маскою ярмарку діє успішно і попри недолугих поліцянтів, і попри неусипне око представниці масмедіа.

Оригінальним на тлі збірки є фентезі про серію самогубств від студентки Христини Мельник “Вбивства в алфавітному порядку”. Натягнутість, збоченість стосунків доньки з батьком породжує моторошне відчуття до кота з боку дівчини та на рівному місці породжує найкоротший, але не найгірший трилерок книжки від Аліси Гаврильченко з Кременчука “Заплановане вбивство: як усе починалось”.

Дівчата-мисткині легко пишуть від імені чоловіків, а митці-чоловіки, не напружуючись, оповідають від імені головної героїні: первинна майстерність всієї вісімнадцятки авторів – от головна ознака, яку я виокремив би в цій добірці. Але є два автори, чиї твори відтворюють у душі ефект пролуналої майстерної симфонії від класичної музики, створеної сучасником. Що може вийти зі звичайної закоханості чи примітивних дитячих пустощів на чужому городі? Я маю на увазі, що відповідь на останнє запитання ви неодмінно знайдете або в оповіді “Секрет її чарівності” від Олени Шрубенко, або в річі, що має назву “Гніванським шосе вздовж провалля” від Сергія Рибницького. Чоловік, що випадково зайшов випити чарку до бару і чорно-червона жінка, довкола якої збираються і якій служать метелики. Діти, що їдуть Гніванським шосе понад проваллям щодня, в автобусі лунає пісня Джима Моріссона “Ось і кінець, друже мій, от і кінець, єдиний мій друже”.

Логіки, за якою така література в Україні може закінчитися, не існує, але від кожного з письменників, зокрема цього проєкту, ми і так дочекалися й отримали чимало. “Сподіваюся, він отримав саме те, чого прагнув. – Як зазначає герой Василя Золотарьова. – Не кожен зміг би цим похвалитися”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram