Вацлав Ніжинський – український артист балету польського походження, видатний танцівник і хореограф зіркової трупи Сергія Дягілєва. Він в одну мить підкорив увесь Петербург. За кілька років йому аплодувала Европа. Його доля – це небувалі кар’єрні злети та інтимні скандали. Чоловіки та жінки грали важливі й дуже несподівані ролі в його житті.

Вацлав народився 12 березня 1889 року в Києві в родині мандрівних танцівників. Разом із батьками він жив у світі мистецтва, а ще терпів необлаштованість кочового життя. Часто не було грошей, лягав спати голодним, взимку дошкуляв холод. Та попри все він бачив себе лише на сцені. У п’ять років йому вже довіряли ролі на сцені.

Вагому роль у житті Вацлава відіграла саме мати, яка оточила сина неабиякою турботою та докладала чимало зусиль для його становлення як артиста. Розчарована в сімейному житті (чоловік закрутив роман із молодою танцівницею і кинув дружину), без грошей, з малими дітьми на руках (старший син мав вроджені відхилення, донечка була ще дуже малою), намагалася саме Вацлава вивести межи люди. Але життєві переживання позначилися на здоров’ї жінки, спровокували розвиток психічних розладів. До речі, дослідники вважають, що жінка мала спадкову хворобу психіки, яка передалася й синові.

Коли батьки Ніжинського остаточно розійшлися, хлопця відправили до Петербурга в балетну школу. Там він охоче опановував лише танцювальні па, а до інших дисциплін йому було байдуже. Та вже під час навчання викладачі помітили в юнака деякі дивацтва з припадками, після одного з яких його відправили в клініку для душевно хворих. Але його талант беззаперечний – візитівкою пластичного юнака були високі стрибки: він стрибав якнайдалі у своєму балетному класі й зависав у верхній точці, немов левітував над підлогою.

У 15 років Вацлав дебютував на сцені Маріїнського театру. Він грав у спектаклі Михайла Фокіна “Ацис і Галатея”. Глядачі були вражені дебютантом Ніжинським, після його виступу публіка кричала “Браво!” і викликала на біс “стрибуче чортеня”. Юнак одразу ж впав в око князю Львова, і невдовзі Вацлав став його коханцем. Пізніше він згадував, що нахилів до нетрадиційної орієнтації не мав, але мати всіляко підштовхувала сина в ці зносини.

Із 1906-го Ніжинський зірка Маріїнського театру. Його майбутня жінка так писала:

“Раптом на сцену вилетів стрункий, гнучкий, як кішка, Арлекін. Хоча його обличчя було приховано розфарбованою маскою, виразність і краса тіла змушували усвідомлювати, що перед вами – видатний танцівник. Невагомість, непередавана витонченість рухів, фантастичний дар підніматися і застигати в повітрі, а потім спускатися вдвічі повільніше всупереч всім законам тяжіння відразу ж дозволили йому знайти магічну владу над публікою. Забувши про все, глядачі в єдиному пориві піднялися з місць; вони кричали, плакали, закидали сцену квітами, рукавичками, віялами, програмами, одержимі невимовним захопленням”.

Та за кілька років скандал сколихнув усю богему Петербурга. Це сталося на спектаклі “Жизель”. Вацлав вийшов на сцену в одному обтислому трико без штанів. Публіка завмерла, такого ще не було, здавалося що артист стоїть оголеним – настільки відвертим був костюм. До того ж на прем’єрі була присутня вдова-імператриця Марія Федорівна, її надто обурив вигляд Вацлава, і вона попросила прикрити тіло. Скандал набирав обертів, до того ж дві прими-балерини Анна Павлова та Матильда Ксешинська, які мали впливових коханців, домоглися звільнення Ніжинського з театру. Обох жінок просто спалювала заздрість до успіху танцівника. Вони розуміли, що він затінює їх своїм талантом.

Ці жіночі інтриги ще більше штовхали Вацлава в обійми чоловіків. І наступним їх широко відкрив Сергій Дягілєв. Із ним вони познайомилися в 1908 році. Ще тоді Сергій умовляв Львова віддати йому Ніжинського, але той навідріз відмовився. Пройшло декілька років, і Дягілєва стали все частіше бачити в компанії з Вацлавом. Окрім зносин їх тепер поєднувала ще й робота, бо після Маріїнки Ніжинський увійшов у трупу Сергія й подався до Парижа на Російські сезони.

Підкорювати французів Вацлав вийшов у балеті “Привид троянди”, який відразу ж прославив молодого танцюриста. А вже через рік артист представив тут власний спектакль – “Післяполудневий відпочинок фавна”. Його хореографія відрізнялася від традиційної: без вишуканих складних рухів, з незграбними статичними позами – на їх створення Ніжинського надихнули зображення з давньогрецьких ваз. Німфи були взуті в сандалі та починали крок з п’яти, а не з носка, як в класичному танці. За сюжетом Фавн зустрічається з німфами, які з остраху кидаються навтьоки. Одна з них губить шарф. У фінальній сцені Фавн віддається любовним утіхам із загубленою річчю. Публіку ошелешило – гнів і захоплення охопили залу.

Париж розділився на два табори, одні газети кричали:

“Ми побачили фавна, неприборканого, з огидними рухами скотинячої еротики й абсолютно безсоромними жестами. І все. Заслужені свистки супроводжували надто експресивну пантоміму хтивої тварини, огидної спереду і ще більш огидного в профіль. Такі анімалістичні реалії істинний глядач ніколи не сприймає”.

Інші, навпаки писали:

“Ще в жодній ролі Ніжинський не був таким незрівнянним і чудовим, як у цій. Ніяких стрибків, – нічого, крім міміки, жестів напівсонної тварини. Він володіє красою античних фресок і статуй, він – ідеальна модель, за якою тужить кожен художник і скульптор”.

Та ще більшою несподіванкою для парижан стала “Весна священна”. Сюжет балету розповідає про язичницький ритуал весняного жертвопринесення, де дівчина, яку “дарували” землі, несамовито танцює до смерті. Декорації створив Микола Реріх, а музику написав Ігор Стравінський, яка була експериментальною для того часу. Ніжинський же поставив незвичну хореографію, яка була далекою від розуміння класичного балету. Рухи танцівників нарочито незграбні й уривчасті, незрозумілі пози акторів. Обурені глядачі залишали залу, свистіли. Спричинився величезний скандал, який повністю зіпсував постановку балету. Під час вистави в Театрі Єлисейських полів місцева еліта влаштувала масову бійку, яка супроводжувалася втручанням поліції. Балет фактично виявився поза увагою глядачів, а ось це побоїще потрапило на сторінки численних спогадів і книг.

Лише за декілька років “Весна священна” стала мегапопулярною і музика зі спектаклю потрапила у топ-27 композицій, які записали на золоту платівку й відправили в космос для неземних цивілізацій. А вулицю у швейцарському місті Монтре, де працював Ігор Стравінський, навіть назвали на честь балету – вулицею Священної Весни.

Роден був одним з найвідданіших шанувальників Ніжинського – і як танцюриста, і як хореографа. Завдяки йому з’явився єдиний відеозапис із танцем Вацлава Ніжинського (скульптор привів у театр знайомого з кінокамерою). Дягілєв же завжди був категорично проти зйомок. Він вважав, що балет занадто складний вид мистецтва, щоби його можна було дивитися з екрана, тим паче якість запису в ті роки була поганою.

Неочікувано для всіх у 1913-му Вацлав Ніжинський одружився з балериною, угорською аристократкою Ромолою де Пульською. Вона закохалася в артиста майже відразу, коли побачила його на сцені. Після – влаштувалася до Дягілєва, їздила з Російським балетом по світу з гастролями і навіть попрямувала в Буенос-Айрес, куди багато танцівниць їхати відмовлялося: потрібно було плисти через океан 21 день.

Ромола пізніше згадувала, як вона намагалася звернути на себе увагу Ніжинського: навмисно стикалася з ним на палубі, годинами сиділа на репетиціях, просила її представити. Танцюрист довгий час не міг її запам’ятати, не виокремлював із натовпу й навіть не завжди вітався. Але Пульска не здавалася, і на 16-й день плавання Вацлав Ніжинський зробив їй пропозицію. Вони одружилися в Буенос-Айресі: першу церемонію провів мер міста в ратуші, а друга, вечірня, традиційно відбулася в церкві.

За цю зраду Дягілєв усунув Ніжинського зі своєї трупи. Попри колосальний талант, Вацлаву не вдалося з успіхом організувати власну трупу. Це тяжко позначилося на його моральному стані й на здоров’ї. 1918 року його забрали до лікарні, де діагностували шизофренію. Почався період поневірянь по лікувальних закладах.

Останній раз танцюрист і хореограф виступав на сцені в 1919 році. Дружині про свій спектакль він сказав: “Це буде моє вінчання з Богом”. Ніжинський танцював дивні страшливі партії, робив на сцені хрест з оксамиту, а в кінці сказав: “Конячка втомилася”.

Та рідні не залишали надії вилікувати Ніжинського. Дружина стежила за медичними приписами, Дягілєв дізнався про хворобу й приїхав, щоби повернути йому розум за допомогою театру. Водив артиста на спектаклі, але той збайдужів до виступів.

Преса практично повністю ігнорувала Ніжинського аж до кінця Другої світової війни. Саме тоді, у зайнятому радянськими військами Відні, його знайшов кореспондент журналу Life, який володів російською мовою. Записане інтерв’ю немовби повернуло на деякий час Ніжинського до життя, він більше не справляв враження хворої людини. Але за п’ять років, у 1950-му, він помер. Вічний спочинок знайшов на паризькому цвинтарі Монмартр. Скандали не залишали ім’я Ніжинського й після смерти. Його книга “Щоденники Ніжинського” наробила чимало галасу, адже містила багато інтимних подробиць. Спочатку її видавали в скороченому варіанті (дружина прибрала найпровокативніші епізоди), і тільки в 1979-му світ побачив повне видання.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram