Василь Васильович Тарновський – український етнограф, історик права, громадський діяч – народився 210 років тому, 26 червня 1810-го, в селі Антонівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський район Чернігівщини). Козацько-старшинський рід Тарновських був відомий здавна. Прадід Василя, Яків Тарновський, служив генеральним бунчужним у другій половині XVIII століття, прапрадід Степан – бунчуковим товаришем і керівником Генеральної військової канцелярії.

Батьки Василя Тарновського були дворянами, тому хлопець здобував початкову освіту вдома. Згодом його віддали до Ніжинського ліцею князя Безбородька (де він опановував науку разом зі старшим на один рік Миколою Гоголем), після – навчався в Московському університеті на юридичному факультеті. Василь мав неабиякий потяг до навчання, його цікавило все: видобуток корисних копалин, скотарство, рибальство, вівчарство, мануфактура, шовківництво, побут, народна освіта.

Закінчивши університет, Василь Тарновський став викладачем у Житомирській гімназії. Микола Гоголь рекомендував Михайлові Максимовичу, першому ректору Київського Імператорського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), взяти Тарновського професором словесності. Але не склалося. Василь щойно поховав батька, тому довелося повернутися до родинного маєтку та взяти управління у свої руки.

За часів проживання в селі, Тарновський зацікавився селянським побутом. У ті роки він потоваришував із Тарасом Шевченком. Кобзар частенько гостював у маєтку Василя. Коли на поета почалися гоніння, Тарновські переховували його літературу. Отримавши інформацію, що до садиби прийдуть з обшуком, його дружина Людмила Володимирівна Юзефович зашила рукописи у матрац. А сестра Тарновського, і за сумісництвом кума Шевченка, Надія Василівна зібрала Тарасові листи та малюнки й закопала їх у саду.

Коли Шевченко повернувся із заслання – Василь Васильович викупив у нього 17 малюнків, які разом із раніше схованими документами поклали початок колекціонування творчої спадщини Кобзаря.

Василь Тарновський, як поміщик прогресивних поглядів, чудово усвідомлював неефективність кріпацької праці. Тому взяв активну участь у розробці положень селянської реформи 1861 року. Написав праці “Загальні засади звільнення селян за бажанням їхніх поміщиків у Полтавській, Чернігівській, Курській і Харківській губерніях”. 1857-го, ще за чотири роки до реформи, коли імператорські підготовчі комісії тільки починали роботу, побачила світ книга Тарновського “Про кріпосне право у Росії та необхідність усунення його”. Автор дав історичний нарис закріпачення селян, звернувшись до ранньомодерних часів. Особливо він наголосив на тому, що імператриця Катерина ІІ своїм указом 1783 року закріпачила селян Лівобережної України, хоча до того майже півтора століття вони були вільними, оскільки визволилися внаслідок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Своєму другові й колезі Григорію Ґалаґану Василь Тарновський писав:

“Будемо постійно проповідувати, що грішно і аморально під час звільнення оббирати людей, яких ми довели до злиднів, і що необхідно великодушно, по-братерськи поділитися з ними”.

Історія засвідчила, що Тарновський цілковито мав рацію. Несправедлива селянська реформа, яка призвела до обезземелення селянства, стала одним із провідних чинників дестабілізації політичної та економічної ситуації в Російській імперії, зрештою – революцій 1905-1907 років і 1917 року, які цю імперію знищили.

Василь Тарновський також долучився до впровадження земської реформи. Протягом тривалого часу він був членом земських упарв Чернігівщини й Полтавщини, дбаючи про добробут, охорону здоров’я, освіту селян. Успадкувавши значні маєтки й землі від родичів, він оселився у маєтку Качанівка на Ічнянщині. Понад сім десятиліть ця садиба і парк належали представникам родини Тарновських, перетворившись на один із чільних осередків української культури.

Качанівський палац. Малюнок Олександра Кунавіна

Як заможна і патріотично налаштована до української справи людина, Василь Тарновський займався меценатством. Особливо тісні й дружні стосунки пов’язували його з Пантелеймоном Кулішем. На власні кошти він видав його працю “Записки про Південну Росію” та перший україномовний історичний роман “Чорна рада”. За підрахунками Куліша, у різні періоди Тарновський профінансував його діяльність на величезну як на ті часи суму – понад 3 600 царських рублів.

Дбав Василь Тарновський про народну освіту. Своїм коштом започаткував школи в Качанівці, Парафіївці, Антонівці. Учителі, яких наймали туди на роботу, отримували високу платню і давали дітям якісну освіту. Виступав він і меценатом для українських художників, купуючи їхні картини, відвідуючи виставки й аукціони.

Василь Тарновський пішов із життя 16 грудня 1866-го, маючи лише 56 років. Поховали в Києві на Звіринецькому цвинтарі, де й нині можна побачити його надгробок. Справу Василя Тарновського-старшого гідно продовжив старший син – Василь Тарновський -молодший, саме його ім’я стало нерозривно пов’язаним із поняттям “меценатство”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram