Наша література, яка протягом XIX – початку XX століття розвивалася у тій частині України, яка перебувала у складі Австрійської імперії, витворила феномен “Руської трійці”, до якої належали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. На зламі століть, натомість, постав феномен “Покутської трійці” – Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Цей термін належить Іванові Франкові, духовному й творчому вчителю нового покоління селянських письменників. 14 травня – річниця народження неформального лідера “Покутської трійці”, видатного українського прозаїка, майстра експресіонізму Василя Семеновича Стефаника.

Василь прийшов у цей світ 1871 року в селі Русів на Снятинщині. Батько належав до селянського стану, але володів чималим наділом землі, який дістався йому в спадок. Тяжкою і наполегливою працею Семен Стефаник набагато примножив свої статки. Проте він мав дуже суворий характер і про селян-наймитів казав: “Спічне чоловік тоді, як навхрест руки зложить”. Василь недолюблював батька й горнувся до матері, яка мала ніжний і ласкавий характер, навчила його співати народних пісень.

Отримавши початкову освіту в сільській школі, Василь продовжив навчання в польських гімназіях Коломиї та Дрогобича, де йому неодноразово доводилося терпіти знущання не тільки однокласників-поляків, але й вчителів, які кепкували з його українського та селянського походження.

“Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: “Іди, хаме, свині пасти”, то ціла класа зареготала, а професор натуральної історії – Вайгель бив мене тростиною по руках. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи”.

Таке ставлення з боку поляків призвело до того, що гімназисти-українці гуртувалися окремо й таємно від усіх інших. Уже в гімназійні роки Стефаник познайомився з Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною (псевдонім Івана Семанюка), почав займатися просвітницькою роботою серед українських селян, вступив до Русько-української радикальної партії, почав писати перші художні твори, які залишалися неопублікованими аж до віку 26 років.

“Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник”.

Після гімназії Стефаник вступив на медичний факультет Краківського університету, але навчання не закінчив через нелюбов до медицини й повернувся до рідного Русова, присвятивши себе літературній та громадсько-політичній діяльності. Від 1908 до 1918 року він був депутатом австрійського парламенту, займаючись переважно захистом прав селян. Організовував читальні “Просвіти”, підтримував ділові й творчі зв’язки з багатьма українськими діячами.

В особистому житті Василь пізнав і щастя, і трагедію. 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, донькою свого приятеля, і деякий час мешкав у господарстві свого тестя. У шлюбі народилися троє синів, але на початку 1914 року дружина померла, і більше Стефаник не одружувався.

Василь Стефаник писав небагато, він був майстром малої прози – новелістики. За життя побачили світ п’ять збірок його творів (“Синя книжечка”, “Камінний хрест”, “Дорога”, “Моє слово”, “Земля”), які принесли авторові значний успіх і популярність. Письменницькому стилю Стефаника притаманна лаконічність, експресія, драматизм, широке використання селянських діалектизмів. Майже всі його твори присвячені скрутній селянській долі, особистим і сімейним трагедіям, які так часто траплялися в нужденному українському селі.

Літературознавець Михайло Возняк згадував, як у 1922 році у Львові став свідком публічних читань Василем Стефаником свого нового твору “Сини”:

“Це, сказав би я, було якесь несамовите видовище, своєю страшною експресією, своєю трагікою: Стефаник валив кулаком у стіл, дер волосся на голові, гукав, тяжко переживаючи те, що читав. Скінчив видимо перемучений. Ми були ще довго під сильним враженням його читання. Тоді-то й розповів нам Стефаник, чому він так мало пише, але ми вже з читання знали чому. Він при творенні страшенно переживає кожну річ, він терпить разом із своїми персонажами; і коли його герой кричить і лютиться, – кричить і лютиться він сам. Пишучи, роздирає-кривавить Стефаник своє серце й, скінчивши, мусить відхорувати кожну свою річ”.

Близький друг Стефаника, професор Вацлав Морачевський характеризував його так:

“У Стефаника була вразлива душа. Відчув у якійсь мірі кожну сльозу, що по загорілому обличчі котиться, полічив кожне зітхання, кожне схлипування, з грудей вирване, кожну радісну чи іронічну усмішку. Знав, що життя – це праця, злидні, кривда. Життя простої людини письменник знав досконально й глибоко, і це дуже йому знадобилося. Талант Стефаника живився також незмірною любов’ю, винятковою жадобою любові”.

Василь Стефаник пішов із життя 7 грудня 1936 року в рідному селі, де й похований. Його іменем названо Прикарпатський національний університет в Івано-Франківську, Національну наукову бібліотеку у Львові, вулиці в багатьох містах нашої країни.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram