Василь Седляр – відомий український художник 1920-1930 років, один із засновників школи українського монументального живопису. Та його доля трагічна. Талановитий молодий митець, організатор і відомий громадський діяч – він би ще міг так багато зробити. Але хвиля сталінських репресій не оминула й обірвала життя у 37 років. У нього немає могили, він не встиг виростити дітей. Усі його монументальні твори в Києві, Харкові й Одесі знищені. Залишилися лише недосконалі фоторепродукції і невелика колекція станкового живопису та малюнка, яка нині зберігається в Національному художньому музеї України в Києві.
Василь народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка Зіньківського повіту, Полтавської губернії в родині селянина. Початкову освіту здобув у місцевій чотирирічній школі. Далі навчався у Київській художній школі. По її закінченні вступив до Української державної академії мистецтв під керівництвом Михайла Бойчука. Одночасно працював у майстерні державних замовлень.
У січні 1921-го Седляр став викладачем Межигірської керамічної школи-майстерні. За перші два роки діяльності школи було створено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом. На виставці Межигірської художньо-керамічної школи, організованій 1923-го, експонували понад тисячу витворів. Пізніше експонати виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та в Москві.
Учень Седляра Пантелеймон Мусієнко, згадував: “Вже в перший рік навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону й графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог”.
Згодом Василь разом з Павленком та Падалкою відродив керамічне виробництво в Межигір’ї та створив на його базі художньо-керамічний технікум і технологічний інститут кераміки й скла.
У декоративній скульптурі, у розмальованому посуді втілювалася ідея відродження національного стилю, в основі якого лежала народність. Цією ж ідеєю пройняті були й монументальні роботи, створені Михайлом Бойчуком і його учнями, де в узагальнених образах відображалися сцени сільського життя, боротьби за волю, оспівувалися споконвічні людські цінності. Живописом прикрашалися санаторії, казарми, будинки культури, театри. Простота композиції, висока майстерність, заснована на класичних зразках минулого, була доступна розумінню і викликала у глядача глибоке співчуття.
У 1926-му Василь Седляр разом із Бойчуком поїхав у відрядження за кордон. За рік він відвідав мистецькі школи Чехословаччини, Франції та Німеччини.
Окрім викладацької діяльності Василь Теофанович ілюстрував книги, зокрема Маяковського, Франка, Шкурупія. Два роки присвятив оздобленню шевченківського “Кобзаря”. 44 ілюстрації в чорно-білих кольорах (пізніше були кольорові варіянти). Прості та глибокі водночас, такі ж як і твори Тараса Григоровича. Долучився також до стінних розписів Харківського театру (нині знищені).
Василь Седляр. Ілюстрації до “Кобзаря”, 1933 рік:
Власні твори митець експонував на республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Фахівці високо цінували його талант, популярність та вплив “бойчукістів” того часу були беззаперечними. Це викликало заздрість інших художників, та прискіпливу увагу панівної верхівки.
Партії не подобалося таке “занурення” у народну тематику. Вони вимагали від майстрів зовсім іншого підходу до вирішення художніх завдань. Поступово всі пошуки та новаторства замінялися єдиним стилем, який вимагав зображення фальшивого героїчного патосу, загального тріумфу, зображення “щасливого народу”.
Настали часи великого терору. Художників позбавили можливості реалізувати свій талант. Офіційна критика почала звинувачувати “бойчукістів” у прихильності до селянської і національної ідеї. Тож чекати арештів довелося недовго.
Наприкінці вересня 1936 заґратували професора живопису Івана Падалка, у листопаді Михайла Бойчука, за ним – Василя Седляра. Їх звинуватили в “ідеологічній диверсії”, що прирівнювалося до політичного криміналу, а також пригадали виїзд за кордон, і додали до справи обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційний організації.
13 липня 1937 року Седляр, Бойчук та Падалка були страчені як “вороги народу” органами НКВД СРСР. Реабілітації довелося чекати довгих 30 років. Та лише в 1980-х роках відкрилася страшна правда про криваві розправи 1937-1941 років. Зокрема і про розстріли у Биківнянському лісі. Мабуть, саме там, серед тисяч жертв, і є безіменна могила Василя Седляра.
Юрій Химич – кам’янецький художник зі світовим ім’ям
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
