Василь Лісовий – саме той випадок, коли прізвище характеризує особистість. Народився наш герой на Київщині, у селі Старі Безрадичі Обухівського району, на крутих схилах Дніпра, порослих лісом. Саме з лісом і пов’язане дитинство пана Василя. Будучи хлопцем, він випасав у лісі корів, а іноді й лазив по деревах, зрізуючи сухі гілки. Це було небезпечним завданням, адже можна було впасти. Та приборкання страху, як згадує Василь Лісовий у своїх спогадах, допомагало пізніше у інших життєвих моментах, коли він опинявся у ризикованих ситуаціях. Інша небезпека, пов’язана з лісом, мала людський чинник. Радянська влада забороняла селянам навіть збирати опалі на землю гілки. За цим уважно стежили лісники, доходило навіть до обшуків. Дядько Василя Антон якось відповів ліснику, що якщо той прийде до нього з обшуком – назад не повернеться. Так і сталося. Хоча, як він сам виправдовувався, це був всього самозахист з його боку, дядько Антон довго переховувався, а потім вийшов з повинною і отримав величезний термін ув’язнення. І хоч ліс з дитинства асоціювався з небезпекою, Василь Лісовий пізніше не раз згадуватиме його у своїй поезії теплим словом.

Гіркий відбиток на дитячій психіці Лісового лишила Друга світова війна. Його батько загинув хороброю смертю, і Василь звинувачував у цьому як Радянську, так і нацистську тоталітарні системи. Ще в дитинстві він зненавидів будь-який тоталітаризм. Після війни настали не надто легші часи, родина Лісового бідувала. У шкільний період Василь із друзями якось розклеїли по селу листівки із гаслом “Повстаньте, гнані і голодні”. На щастя для дітей, ця “акція” не набула широкого розголосу.

Після закінчення середньої школи Василь Лісовий поїхав у Київ вчитися на історико-філософському факультеті. Під час навчання зіштовхнувся з чисельними придушеннями вільнодумства студентів з боку радянської влади. Один із таких випадків завершився трагічно. Студенти випускали жартівливу сатиричну газету в кількох примірниках і один із них якось потрапив у партбюро. Організаторів відрахували, попри захист парторгу курсу, якого теж звинуватили, і зрештою він заподіяв собі смерть. Як результат – скандал і студентів поновили у навчанні. В університеті, якраз у часи зародження шістдесятництва, Лісовий остаточно формує національну свідомість.

Після навчання їде у Тернопіль викладати філософію у тамтешньому медінституті. Цікаво, що деякі вчителі відмовлялися читати лекції українською мовою, як на тому наполягав тодішній директор інституту Петро Огій. Василь Лісовий мав теплі стосунки зі своїми студентами. Попри спробу примусити його “завалити” іспит однієї студентки, яку підозрювали у причетності до секти, він відмовився, навіть під загрозою звільнення. Повернувшись до Києва навчатись в аспірантурі, Лісовий вже займався самвидавом. Поводився досить обережно, хоч ніколи не лукавив і не зраджував своїм переконанням. Зі своїх студентів найбільше довіряв Василю Овсієнку, якому передавав самвидавні тексти. Тоді діяв підпільно, на відміну від інших шістдесятників не виступав із протестом відкрито. У 1969 році сам пише самвидавну статтю “Лист виборця”, яку підписав ім’ям Антон Коваль – на честь дядька. У листі він критикує радянську політику у різних галузях, додаючи власні пропозиції щодо поліпшення. Зокрема не оминає тему переслідування українських діячів культури. Репресії не оминули і його родину – дружину Віру вигнали з роботи за покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку.

У 1972 році Україну накрила темна хвиля арештів, що ознаменувала закінчення короткочасної доби шістдесятництва. За ґратами опинилася фактично вся активна інтелігенція, чиє мислення відрізнялось від “офіційного”. І хоча спершу Лісового оминула невтішна доля, совість його кричала, що більше не можна лишатись у підпіллі. Василь Лісовий пише свій без перебільшення легендарний у національно-визвольних колах лист. Адресований ЦК КПРС і ЦК КПУ на ім’я Брежнєва та Щербицького лист задумувався, як самвидавний документ для значно ширшої авдиторії. У листі Лісовий нещадно викриває всі недоліки радянської системи, особливо щодо арештів інтелігенції, об’єднаних “справою Добоша”. Наприкінці листа Лісовий вважає себе також причетним до тієї справи, а отже просить і його заарештувати та судити. Цього разу Василь підписав лист власним ім’ям. Не варто сумніватись, що його “прохання” зовсім скоро було “люб’язно виконане”. Але лист створив бажаний ефект, був дуже популярним в українських антирадянських колах. Тобто, людина добровільно пішла за ґрати, аби тільки привернути увагу до несправедливості інших ув’язнень. Після його поневолення вагітну дружину Лісового Віру виганяють із роботи в інституті педагогіки. Суд покарав Василя до 7 років ув’язнення та 3 років заслання. Син ріс без батька. Віра Лісова не рідко помічала за собою стеження з боку КДБ. Як згадувала згодом, бувало, коли когось хоронили, ідучи вулицею, маленький син Василя Оксен, задивляючись на процесію, питав, чи не його батька ховають.

– Може його кагебісти отруїли!, – боявся син. До того ж, коли дружина звернулась у КДБ із питанням, де тримають її чоловіка – там тільки відповіли, що не знають. Для з’ясування довелось їхати аж у Москву. У квартиру неодноразово приходять із обшуком.

У таборах Лісовий пише поезію – саме до римованих думок спонукає атмосфера неволі.

У 1979 році його переводять на заслання у Нову Брянь, де Лісовий працює на заводі. Туди ж приїздить Віра із семирічним сином, з яким Василь нарешті мав можливість по-справжньому познайомитись.

Спершу робота на заводі видавалася досить простою, проте, якось прийшовши на робоче місце, для Василя не знайшлось вільного верстата. Так продовжувалось з дня на день, після чого вже Василь просто перестав з’являтися в цеху. Гротескність ситуації полягає в тому, що Василя спершу звільняють із роботи, а потім засуджують за “дармоїдство”. Як він згадував у власних спогадах, уникнути арешту Василь міг тільки звернувшись у КДБ по допомогу в пошуках нового працевлаштування, на їхніх умовах. Які це умови – здогадатися не важко, а моральні принципи Лісового не давали цього зробити.

Вийшовши з короткочасного ув’язнення, Лісовий відправився на заслання у поселення Ілька, куди у 1981 році переїхала і його родина. Відбувши всі терміни, родина повертається в Київ. Найважчим був пошук роботи. Про відновлення на посаді в інституті філософії не могло бути й мови. Але пощастило влаштуватись у Музей історії Києва, де Василь опинився у доброзичливому середовищі, попри те, що у першій половині 80-х репресії продовжувалися. Лісовий проводив екскурсії та займався науковою роботою. У 87-му році починає працювати вчителем у школі, і тільки у 1989 році Василя Лісового нарешті реабілітовано та поновлено на посаді в інституті філософії НАН України. Він бере активну участь у вирі буремних подій, що передували омріяній незалежності.

2005 року нагороджений орденом “За заслуги” 3 ступеня. Помер Василь Лісовий у 2012 році, не доживши трохи до Революції Гідності і залишивши після себе свій відважний, сповнений жертовності подвиг.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram