Василь Миколайович Іванис належав до того покоління кубанських козаків, які зберігали пам’ять про своє українське походження та доклали всіх зусиль для об’єднання кубанців зі своєю історичною Батьківщиною. Революція 1917-1921 років надала їм шанс реалізувати цей намір, але численні несприятливі обставини завадили втілити його в життя. Однак і після цього протягом більше ніж пів століття Іванис був активним діячем політичної еміграції, ніколи не втрачаючи віри у виборення Соборності й Незалежності України.

Василь Іванис народився 3 квітня 1883 року в станиці Настасівська Темрюцького відділу Кубанської області (нині – Анастасіївська Слов’янського району Краснодарського краю Російської Федерації). Родина була козацькою, українськомовною – Василь знав свій рід до дідів по обох лініях. Про батьків згадував:

“Батьки були обоє дуже працьовиті. Батько був і добре грамотний, але мав гарячу і крутеньку вдачу. Спалахував, як сірник, і не терпів заперечень. Дружина, діти, робітники і ті, із ким він стикався, шанували його більше зі страху. Мати була неписьменна, але все вміла досконало робити, завжди тиха, безмовна перед чоловіком, від вибуху гніву якого частенько витирала сльози. Над усе любила вона своїх дітей, яких їй Бог послав одинадцятеро, і часто захищала їх від сердитого батька”.

Початкову освіту Василь здобув у станичних школах. У 16 років він спробував вступити до учительського інституту в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), але не склав іспити. Не бажаючи далі бути нахлібником у багатодітній родині, вирішив додому не повертатися. Натомість, поїхав до Ростова-на-Дону й вступив у середньотехнічне училище. На життя заробляв собі приватними уроками. Після училища поїхав до Московського комерційного інституту, а завершив вищу освіту (інженер-хімік) у Донському політехнічному інституті, що в Новочеркаську – центрі Області Війська Донського.

Після початку Першої світової війни Василь був мобілізований до російського війська. Брав участь у бойових діях проти турків на Кавказькому фронті, отримав чин підпоручика.

Революцію 1917 року Василь Іванис зустрів на Дону, де дуже скоро виявився надзвичайно жорсткий антагонізм між козаками, більшовиками й “іногородніми” – некозацьким населенням міст і сіл. Більшовицький переворот він зустрів украй неприхильно, оскільки той супроводжувався безладом, погромами, мародерством і позасудовими розправами. У ті часи Іванис не сприймав комуністів усерйоз і був переконаний, що:

“Більшовизм не міг надовго закорінитися, бо все, що його підтримувало, було відпадним продуктом суспільства: лише ледачі недорозвинені робітники й майстри з охотою хапалися за “війну палатам”. Не приходило до голови докладніше проаналізувати росіян, їх безоглядність, а головно те, що більшовицькі кличі в значній своїй частині були підтвердженням фактичного суспільного стану у властивій Росії. Брудна аморальність, страшні прокльони, життя громадами, общинне володіння землею, несамовита темрява з найрізнішими забобонами. Індивідуальної ініціятиви у властивій Росії було мало помітно. Все робилося по чийомусь наказу. Всі ці прикмети добре знав Ленін і його перші співпрацівники, що сперлися на кримінальний елемент в адміністрації і юрбу, з необмеженим потуранням їй спочатку”.

Спершу Василь Іванис взяв участь у боротьбі з більшовиками в лавах білогвардійської Добровольчої армії генералів Корнілова, Алексєєва і Денікіна, яка формувалася на Дону. Влітку 1918 року їм вдалося вигнати “червоних” з Кубані, де відновили роботу органи влади молодої Кубанської Народної Республіки (КНР). Іваниса обрали до складу Надзвичайної крайової ради. За своїми політичними переконаннями він був прихильником відокремлення КНР від Росії (байдуже – “білої” або “червоної) та зближення з Україною аж до укладення федеративного союзу. Але тут одразу виявилися непереборні протиріччя між кубанцями та білогвардійцями, які хотіли тільки “єдиної та неподільної Росії”, а Україну вважали “оперетковою державою”, “вигадкою австрійського Генштабу”. Зрештою, протистояння між кубанськими козаками та Денікіним стало однією з причин поразки Білого руху.

У 1920 році залишки білогвардійських військ відступили до Криму. Разом із ними там опинився і кубанський уряд, адже Кубань окупували більшовики. У цих умовах в уряді остаточно взяли гору самостійницькі настрої, і Василя Іваниса призначили прем’єр-міністром КНР. Деякий час він виконував обов’язки отамана Кубанського війська, тобто фактичного керівника Кубанської Народної Республіки.

Завоювання “червоними” Криму в листопаді 1920-го змусило податися в еміграцію. Василь Іванис пов’язав своє життя з осередками українського життя в Европі. Чехословаччина, Польща, Німеччина стали країнами тимчасовго мешкання в 1920-1940-х роках. Найдовше Іванис затримався у чеських Подєбрадах, де близько десяти років викладав в Український господарській академії. Ще три роки напередодні початку Другої світової війни викладав фізику, хімію, математику в аграрному ліцеї села Черниця (нині Бродівського району Львівської області).

Після війни Василь Іванис, як і чимало його співвітчизників, подалися з Европи за океан. Останньою країною його перебування стала Канада. Попри наявність великої української діаспори, Василь одразу відчув труднощі життя в колосальній відірваності від історичної Батьківщини:

“Національно свідомі поселенці мусять вперто боротися проти асиміляції, за збереження своєї культури, звичаїв, а особливо мови. Урядової підтримки вони не мають, а весь духовий рух свідомо чи якось інакше тут скерований до якнайскоршого переходу на англійську мову і забування своєї. Отже самотужки українці-канадці мусили дбати, щоб власним коштом утримувати церкви, народні доми й при них школи, власні хори, театри, різні культурні й політичні організації. На це все уряд не дає ні цента”.

Могила Василя Іваниса. Фото: Дуліб/CC BY-SA 3.0

Василь Іванис мешкав у Торонто, співпрацюючи з Науковим товариством імені Шевченка та займаючись літературною діяльністю. З-під його пера вийшли праці про Симона Петлюру, боротьбу Кубані за незалежність, російський імперіялізм, промисловість та енергетичне господарство України й Північного Кавказу, а також п’ятитомні спогади “Стежками життя”, які є дуже цінним джерелом із вивчення подій 1918-1920 років на Кубані.

В останні роки життя Василь Іванис добре усвідомлював потребу консолідації зусиль української діаспори, розкиданої по цілому світу, дуже переживав через розбрат, який панував між різними політичними течіями й українськими церквами в еміграції.

Василя Іваниса не стало 28 вересня 1974 року. Похований він на українському цвинтарі Святого Володимира у місті Оквілл канадської провінції Онтаріо, де також знайшли вічний спочинок письменник Улас Самчук і багато інших українців, вимушених залишити свою Батьківщину.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram