Василь Григорович Григорович-Барський – знаменитий український письменник і мандрівник, старший брат Івана Григоровича-Барського – провідного архітектора доби козацького бароко, творця багатьох храмів у Києві, Козельці, Золотоноші та Нових Петрівцях.

Василь народився 12 січня 1701 року в селі Літковичі (нині Літки Броварського району Київської області). Батько, Григорій, був заможним купцем, який свого часу перебрався до Літковичів із міста Бар на Поділлі (в наш час – районний центр Вінницької області). Прізвище родини спочатку було просто Барські, згодом від імені батька додали приставку, і так з’явилися Григоровичі-Барські. Приблизно в 1715 році вони переїхали до Києва, придбали садибу на Подолі й відкрили свою крамницю. Маючи шестеро синів, батько не лише займався торгівлею, але й виконував обов’язки старости церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Контрактовій площі. Пізніше його син Іван здійснив реставрацію споруди, добудувавши ще й дзвіницю.

Василь Григорович-Барський здобував освіту в Києво-Могилянській академії, протягом певного часу був учнем знаменитого богослова і вченого Феофана Прокоповича. Але завершити освіту не вдалося через хворобу ноги. 1723 року Василь разом з іншим студентом Юстином Ленницьким полишив Могилянку і подався до Львова (тоді це була Річ Посполита) шукати лікаря. Так почалися його мандри світом, що тривали майже чверть століття.

Надовго затриматися в єзуїтському колегіумі Львова не вдалося (місцеві католики не сприймали “православних схизматиків”), і Василь з одним галицьким кліриком вирушив на прощу до міста Барі на півдні Італії. Там зберігалися мощі Святого Миколая, перенесені туди купцями з Мири Лікійської ще в 1087 році. Подорожуючи через Словаччину, Угорщину, Австрію, Італію, він дійшов до Риму. В дорозі почав робити нотатки й малюнки, писав листи додому. В пригоді стало знання латинської мови, здобуте в стінах Києво-Могилянської академії – це допомагало порозумітися з европейцями-католиками.

Пішохідні мандрівки далекими країнами у XVIII столітті, звісно, чаїли багато небезпек. Василь неодноразово ставав жертвою нападів і пограбувань. Доводилося жебракувати, видавати себе за ченця, а інколи й мусульманина, приховувати православне віросповідання, називати себе іншими іменами – Плака і Альбов.

Але ніщо не могло спинити цілеспрямованого мандрівника. Після Риму та Барі він вирушив до Венеції, де став свідком знаменитого карнавалу, а потім подався до Греції. Хотілося відвідати гору Афон, побачити пам’ятки античних часів, опанувати грецьку мову.

В Салоніках Василь зустрів кількох випускників Києво-Могилянської академії, які, вочевидь, дали йому гроші на подальші мандри. Після Греції була подорож на Близький Схід – Єгипет, Кіпр, Ізраїль, Йорданія, Ірак, Ліван, Сирія. Всюди записував свої враження від спілкування з людьми, від місцевої природи, архітектури, побуту, традицій. Одного разу в записнику Василя з’явилася фраза: “Всі люди є людьми, а Бог є у всіх, не зважаючи на те, який Він у кожного”.

Деякий час Василь жив при дворі Патріарха Олександрійського в Єгипті, потім прийняв чернечий постриг у Дамаску і оселився на острові Патмос в Егейському морі. Там його знайшов Костянтин Політанський – випускник Києво-Могилянської академії, священник при дипломатичній місії Російської імперії в Константинополі (Стамбулі). Він запропонував Василеві повернутися до Києва, де можна було отримати посаду викладача грецької мови в Могилянці.

Спочатку Василь приїхав до Константинополя, але в нього виник конфлікт із російським резидентом в Османській імперії Адріаном Неплюєвим. Той навіть погрожував заарештувати мандрівника. Василеві довелося пішки йти до Києва. Він прибув до міста 16 вересня 1747 року. Але працювати викладачем в академії не вийшло – організм був виснажений тривалими мандрами, і 18 жовтня, через місяць після завершення своєї одіссеї, Василь Григорович-Барський пішов із життя. Поховали його в Богоявленському соборі Київського Братського Богоявленського монастиря на Подолі, де в 1622-му знайшов вічний спочинок Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Собор був знищений за рішенням більшовицької влади в 1935 році, могили Сагайдачного і Григоровича-Барського втрачено.

Подорожні записки Василя Григоровича-Барського зберігалися в родині й поширювалися в рукописних копіях. Вперше їх опублікував 1778 року в Санкт-Петербурзі Василь Рубан – нащадок українського шляхетського роду, але ревний шанувальник російського царату. Тому це видання супроводжувалося численними купюрами – Рубан викинув усе, що не відповідало його поглядам. Лише в 1885–1887 роках історик Микола Барсуков видав повний текст книги під назвою “Странствования Василья Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747 г.” в чотирьох томах, у супроводі авторських ілюстрацій та епістолярій. В перекладі зі староукраїнської мови на сучасну (здійснив доктор філологічних наук Петро Білоус) книга вийшла 2000 року в київському видавництві Соломії Павличко “Основи”. Оригінал рукопису Василя Григоровича-Барського в наші дні зберігається в Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram