Василь Чучупак народився 125 років тому – 11 березня 1895-го, у селі Мельники Чигиринського повіту Київської губернії (зараз Чигиринський район Черкаської області). Ця місцевість відома зі стародавніх часів. Ще до нашої ери тут мешкали войовничі кочівники-скіти та трударі-землероби, які залишили по собі так зване Мотронинське городище. Пізніше, за часів Ярослава Мудрого в XI столітті, тут заснували Мотронинський монастир. Він став центром гайдамацького руху під час Коліївщини 1768 року.

У такій атмосфері, просякнутій історією та героїчним духом рідного народу, зростав малий Василь. Крім нього у родині було ще четверо синів, які допомагали батькам вирощувати хліб тяжкою працею. Хоча тато й мама не вміли ні писати, ні читати, вони подбали про освіту для своїх дітей. Закінчивши 1-ше Київське двокласне училище, Василь пішов учителювати до села Тимошівка (нині Кам’янського району Черкащини).

Аж раптом вибухнула Перша світова війна. Усіх п’ятьох братів Чучупаків мобілізували до російського війська. Пройшовши фронт, Василь повернувся додому прапорщиком (цей чин він отримав 23 березня 1916 року) і продовжив займатися викладацькою роботою – спочатку в селі Пляківка, потім Ревівка.

Під час Української революції в Чигиринському повіті Київської губернії постала знаменита Холодноярська республіка, яка боролася за незалежність України та визнавала себе складовою УНР. Осередком республіки стало урочище Холодний Яр та Мотронинський монастир. Повсталі селяни запекло боролися проти окупантів і ворогів Української державності – насамперед, червоних і білих росіян. Тож не дивно, що саме Василя Чучупака, як харизматичну людину з військовим досвідом, обрали отаманом Холодноярської республіки та командиром полку гайдамаків Холодного Яру. Навесні 1919 року, коли цілком виявилася політика більшовиків, спрямована на винищення національного українського духу та придушення селянства, Василь оголосив про початок збройного повстання проти комуни та радянської влади за самостійність України.

Своє життєве кредо Василь Чучупак сформулював так:

“Ми – вільні гайдамаки. Є у нас вільна ненька Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку”.

Боротьба Василя Чучупака проти більшовиків та (з літа 1919-го) білогвардійців тривала майже рік. За цей час ворогам так і не вдалося здолати Холодноярську республіку. У момент найбільшого піднесення руху повстанські формування налічували до 6 тисяч бійців. На озброєнні вони мали до 9 гармат, значну кількість кулеметів, гвинтівок, ручних гранат.

Наприкінці 1919 року повстанці під командування Василя Чучупаки контролювали значні території Чигиринського повіту, де проголосили про скасування будь-яких розпоряджень більшовицьких або білогвардійських властей, а натомість про відновлення указів і законів Української Народної Республіки. Коли ж до Холодного Яру прибув Андрій Гулий-Гуленко, призначений Директорією УНР отаманом Катеринославщини й Херсонщини, холодноярівці підпорядкувалися йому. У лютому 1920-го року відбулася зустріч повстанців із Дієвою Армією УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка, яка здійснювала Перший Зимовий похід.

Але більшовики, взявши під контроль переважну частину території України, розпочали наступ на повстанські з’єднання Холодного Яру. Проти загонів Василя Чучупака кинули 21-шу бригаду 7-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. На хуторі Кресельці поблизу села Мельники стався бій, в якому загинув Василь, а його брат Петро потрапив до полону, і був розстріляний чекістами. Ось як це описав Юрій Горліс-Горський в своєму романі “Холодний Яр”:

“Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся нагору в корчі, крикнувши, щоб останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притисла разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвір’я в’їжджали ворожі кіннотники, і вискочив на мого Абрека, який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину випередив тих, що вирвалися раніше. Червоні кинулися наздоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з “Люїса” і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі Зірка, почувши іржання ворожих коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. “Люїс”, видно, затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10-15. Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скроню з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: “Готуй нових борців, Холодний Яре!”

Точна дата загибелі Василя Чучупака протягом тривалого часу залишалася предметом дискусій. Вказували 18 березня або 12 квітня 1920 року. Лише торік відомий дослідник Олександр Солодар виявив запис у церковній метричній книзі села Мельники, згідно з яким, отаман загинув 19 лютого 1920 року, а похований був 21 лютого. Йому не було ще й 25 років.

Із загибеллю Василя Чучупака не припинилася історія Холодноярської республіки. Запекла боротьба про більшовицького режиму на Чигиринщині тривала протягом всієї першої половини 1920-х років – навіть тоді, коли регулярні формування Армії УНР вже були інтерновані в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині.

У наші дні могила Василя Чучупака в селі Мельники доглянута й впорядкована, над могилою встановлено пам’ятник. У Мельниках і Черкасах існує вулиця Братів Чучупаків.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram