Василь Барвінський – один із провідних українських композиторів XX століття. Не дивно, що радянська влада спочатку використала його популярне ім’я у своїх інтересах, а потім піддала митця ув’язненню та забуттю на багато-багато років.

Василь народився 20 лютого 1888 року у Тернополі. Рід Барвінських славився відомими діячами культури. Прадід Василя – Мартин – був ректором Львівського університету в 1837-1838 навчальному році (у ті часи ректорів обирали тільки на рік), один із дядьків був письменником, інший – засновником львівського авторитетного видання “Діло”. Батько – видатний освітянин, який окрім впровадження української мови в школах, займався укладанням підручників з історії, літератури тощо. А ще захищав національні інтереси галичан в австрійському парламенті. До оселі Барвінських часто навідувалися Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Остап Нижанківський та ще чимало інших діячів української культури. Тож Василько змалечку кохався в літературі та музиці. Його мати – Євгенія – керувала тернопільським хором. До речі, саме вона помітила талант однієї з хористок – Соломії Крушельницької. Бачачи хист сина до музики, стала навчати його основам цього виду мистецтва.

Подальшу професійну освіту Василь здобув у Львівській консерваторії, по закінченню якої вступив на юридичний факультет Львівського університету. Та провчившись усього рік зрозумів, що юриспруденція – це не його. Тому подався до Праги здобувати музичну освіту. Там він став студентом філософського факультету, ходив на лекції відомих чеських митців. Одним із таких був Вітезслав Новак – видатний композитор і педагог. Саме він заохотив молодого Барвінського до вивчення української пісні, а також написання своїх творів. Під його впливом була написана “Українська рапсодія” – великий твір для фортепіано. Після були написані секстет і низка фортепіанних п’єс, присвячених Миколі Лисенку. Там, у Празі, Барвінський зустрів і своє кохання. Це була Наталя Пулюй, старша донька видатного українського вченого-фізика та громадсько-політичного діяча Івана Пулюя, одного з відкривачів Х-променів.

У 1915 році Василь повернувся до Львова й обійняв посаду директора та професора Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Окрім викладацької діяльності був художнім керівником хорового товариства “Боян”, виступав із концертами. У той час були написані кантати до творів Тараса Шевченка. Пізніше Барвінський написав увертюру до опери “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”.

У 1930-ті роки Василь Олександрович упорядкував збірку народних пісень для фортепіано. До неї увійшло 38 композицій. Приблизно тоді ж вийшли ще збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси.

Попри те, що 1930-ті були не найліпшим періодом для розвитку української культури в підпольській Галичині, Барвінський продовжував наполегливо та з успіхом творити, причому в якнайрізноманітніших жанрах. Він писав і кантати, і ораторії, і п’єси, і пісні на слова Івана Франка, Спиридона Черкасенка й інших вітчизняних митців. Опрацьовував та інструментував твори Миколи Лисенка, Святослава Людкевича, Остапа Нижанківського. А ще регулярно виступав на радіо, брав участь у лекціях-концертах, писав праці з історії музики та власні спогади, які публікував у львівському часописі “Українська Музика”. Барвінський став одним із найвідоміших українських композиторів, яскравим підтвердженням чого стало масштабне святкування чвертьстолітнього ювілею його творчої діяльності в 1938 році. Український вільний університет у Празі вшанував Барвінського своїм докторським дипломом.

Коли у вересні-жовтні 1939-го Радянський Союз разом із гітлерівською Німеччиною розчленували Польшу, більшовики анексували захід України і, звичайно, захотіли використати постать Барвінського у своїх інтересах. Його було обрано до складу Народних Зборів Західної України, які проголосили (звісно, на безальтернативній основі) про входження західних областей України до складу УРСР. Барвінський очолив Львівську консерваторію, львівське відділення Спілки композиторів України. Але після Другої світової війни все змінилося. Композитора зарахували до “буржуазних націоналістів” і на початку 1948 року заарештували разом із дружиною. Під тиском “емгебісти” змусили його підписати згоду на знищення своїх творів, які перебували у рукописах і ще не були оприлюднені. Після чого ув’язнили на 10 років у далекій і холодній Мордовії.

Тільки 1958-го Василь Барвінський вийшов на свободу й повернувся до Львова. Решту життя він присвятив спробам відновити по пам’яті свої знищені твори, які спецслужбісти спалили просто на подвір’ї Львівської консерваторії. Але сил і часу на всі плани не вистачило: 9 червня 1963-го Василь Барвінський пішов із життя, знесилений тривалим ув’язненням. Реабілітації він так і не дочекався – це сталося тільки в 1964 році. Але його ім’я фактично залишалося викресленим із української музики до горбачовської Перебудови. Лише з 1988-го про Барвінського знову стали писати та друкувати його твори.

Вічний спочинок Василь Барвінський знайшов у сімейному гробівці на Личаківському цвинтарі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram