На перший погляд життєпис цього призабутого нині письменника – однієї з безлічі жертв людожерського радянського режиму – не багатий на яскраві події. Василь Іванович Атаманюк з’явився на світ 14 березня 1897 року поблизу підняжжя Гуцульських Бескидів, у містечку Яблунів (нині Косівського району Івано-Франківської області). Батьки були незаможними, але національно свідомими селянами. Вони вирішили, що син має отримати гарну освіту, тому відправили його до Коломийської гімназії. Щоб оплатити навчання, батькові й матері довелося продати коня.

Після Коломийської гімназії Василь пішов навчатися на престижний юридичний факультет Львівського університету. Аж тут вибухнула Перша світова війна. Юнака забрали до австрійського війська, та він зумів улаштуватися до Легіону Українських січових стрільців. Завдяки знанню мов (української, німецької, польської, їдиш, російської, есперанто) займався перекладацтвом у пресовому бюро. У 1915-1916 роках почав публікуватися в газетах і часописах, зокрема видав у Відні свою першу поетичну збірку “Як сурми заграли до бою”.

Василь Атаманюк – загублений цвіт української літератури

За часів Української революції Василь Атаманюк служив в Українській Галицькій армії та Армії УНР – телефоністом, козаком комунікаційного відділу, військовим журналістом. На Наддніпрянщині він познайомився з ідеями Української комуністичної партії (боротьбистів) і пристав до її лав. Василь прихильно ставився до ідей соціалізації землі, проголошення незалежної України у складі всесвітньої федерації радянських республік, із правом на свої окремі збройні сили та з проведенням прискореної українізації. Тому після завершення Української революції він залишився під більшовицькою владою (спочатку в Катеринославі, потім у Києві) – боротьбисти наївно вважали, що з більшовиками можна буде знайти спільну мову. Багатьом із них у подальшому це коштувало життя.

1920-ті – початок 1930-х років – це період розквіту літературного таланту Василя Атаманюка. Він редагував газету “Український пролетар”, альманах “Західна Україна”, став одним із найактивніших учасників літературної організації “Західна Україна” (вона об’єднувала десятки письменників, вихідців із колишньої підавстрійської України, які жили й працювали в СРСР). Атаманюк опублікував понад десять збірок свої творів. Привертає увагу різнобічність його літературної праці – Василь писав поезії, прозу, публіцистику, критику, кіносценарії, твори для дітей, перекладав із іноземних мов. З-під його пера вийшла й етнографічна книга “Гуцули та Гуцульщина”, а також кілька антологій української поезії (спільно з Євгеном Плужником).

У 1920-ті Атаманюк вважався популярним автором інтимної лірики, одним із найпримітніших зразків якої стала поезія “Ти моя!”:

Ти моя! Ти моя! Ти моя!
Ти моя, моя ясная мріє!
Ще тепер пал в душі чую я,
Насолодою серце п’яніє.
Ти моя! – кожна жилка скака.
Ти моя! – усміхаєсь серденько.
Ти моя! – ум безумно гука.
Ти моя! – шепче постіль біленька,
Ти моя! – вся подушка тремтить,
Що зім’ята од палу і щастя,
Ти моя! – абажур ще звенить,
Шепчуть віти крізь вікна квітчасті.
Ти моя! – шепче волос буйний,
Що на чоло втомлене спустився.
Ти моя! – кличе квіт чарівний,
Що по тобі на ліжку лишився.
Ти моя! – ще на личку моїм
Поцілунки солодкі палають,
І в повітрі, і в серці палкім
Ще слова твої ніжно лунають.

1932 року Василь Атаманюк випустив у Києві публіцистичну книгу “Батіг і багнет”. Задумавши її спочатку як добірку радіопередач, він мріяв започаткувати новий літературний жанр – радіоп’єсу або радіофільм. Головною темою твору став осуд політики пацифікації – репресивних заходів польської влади проти західноукраїнського селянства. Фрагменти твору перекладали польською мовою та пускали в етер для мовлення на закордон.

Але трагічний фінал життя письменника вже був визначений. 31 січня 1933 року його заарештували – одного з перших в українському мистецькому середовищі. Атаманюка проводили за “справою УВО” – сфабрикованою акцією чекістів. Тут йому пригадали і численні переклади творів “буржуазної літератури”, і колишнє членство у партії боротьбистів, і участь у січовому стрілецтві. “Трійка” ДПУ УСРР засудила письменника до п’яти років виправно-трудових таборів “за активну контрреволюційну діяльність”. Спочатку його заслали до Караганди, а потім на Соловки.

Звідти Василь Атаманюк кількаразово надсилав прохання про помилування. В одному з них він писав:

“Я був доведений до стану божевілля, несвідомості і вимушений був писати під диктовку про цілком вигадані злочини. Використовуючи мій розбитий стан, мені давали підписувати протокол не читаючи, підробляли протоколи очних ставок. Мене умовляли, що я, як чесний радянський письменник, повинен допомогти органам ДПУ і написати те, що їм потрібно. Цим я повинен довести свою відданість і готовність на все за радянську владу”.

Але сталінські кати були невблаганними. Вирок переглянули, і 3 листопада 1937 року Василя Атаманюка разом із великою групою української інтелігенції розстріляли в карельському урочищі Сандармох.

За радянських часів цей злочин, звісно, приховували. Повідомляли, що Атаманюк просто “помер у 1940 році” – без додаткових роз’яснень. Лише в 1965-му його посмертно реабілітували, а видавати знову почали тільки після відновлення незалежності України. Нині в Коломиї одну з вулиць названо на честь Василя Атаманюка.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram