На початку XIX століття, коли нова українська література тільки-но починала спинатися на ноги, одним із жанрів, які бурхливо розвивалися, стала байка. На основі переосмислення творчої спадщини Григорія Сковороди створювали поезії Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Порфирій Кореницький, Степан Писаревський. Проте були й інші українські байкарі, що торували шлях вітчизняному мистецтву в складних історичних умовах, але були практично цілком забуті наступними поколіннями. До таких належать Василь Маслович, який своїми творами актуалізував широкий спектр національних, соціальних, моральних і побутових проблем, але нині, на жаль, відомий лише вузькому колу фахівців-літературознавців.

Василь народився 18 грудня 1793 року в родині військового лікаря. Коли малому не було й року, батька відрядили з полком до Сибіру. Листів від чоловіка не було, безутішна жінка бідкалася, оббивала пороги начальства, щоби отримати бодай якусь інформацію. Але ніхто нічого не знав. Зрештою прийшла сумна звістка – Григорій Маслович загинув. Пройшов час, мати вийшла заміж удруге. Цього разу її чоловіком став підпоручик Лукашевич, і вона, разом із сином і новоспеченим мужем, замешкала в Кам’янці-Подільському.

Все б нічого, але невдовзі після весілля надійшла телеграма, що Григорій Маслович живий, а телеграма була помилковою, чи то дійсно щось наплутали, чи то був чийсь злий жар – невідомо. Жінка була змушена подати прохання на розлучення і повернулася до Харкова. Там на допомогу матері з малим сином прийшов друг Масловича – майор Познанський. Він не лише опікувався ними, а й повністю взяв малого на виховання. Завдяки йому хлопець отримав не лише початкову освіту, а й навчався в приватному пансіоні, далі у 1810-му закінчив Харківську гімназію і вступив до університету студіювати словесність. Щоправда, Василь був дуже старанним учнем і студентом, тому Познаському не доводилося червоніти за свого підопічного. У 1811 році Маслович дебютував у літературі твором “Дельф і Дельфіна або увінчана любов”. З наступного року його твори активно друкувалися на шпальтах місцевого часопису “Харківський щотижневик”. Наступною працею стала байка “Прибуття Асмодея”, а в 1814-му “Драматичних кантат Харківському благодійному суспільству”, також пише байки та вірші, підготував і видав збірку померлого харківського сатирика Нахімова.

У 1816 році Василь отримав докторський ступінь витонченого мистецтва. Познанський, гордий за свого вихованця, подарував йому свій будинок. Чоловік був бездітним, а до Василя прикипів всею душею. І от Маслович став власником багатющого маєтку, який перетворив на літературний салон. Познанський тепер там жив як гість.

Маслович створив найбільшу на той час бібліотеку в Харківській губернії. Окрім величезного зібрання книг, там також були старовинні рукописи. А ще започаткував перший в Україні сатиричний журнал “Харьковскій Демокритъ”. Він був першим часописом, який виходив на території України, першим часописом, де була вжита українська мова та першим суто гумористичним виданням у Російській імперії. Тут байкар друкував свої поезії українською та російською мовами. Байки письменника були оригінальними. В їхній основі лежало чимало сюжетів, і власні роздуми автора про злиденне становище селян, і про інтелігенцію, і про людей, які зуміли піднятися із самого низу. До речі, у цьому журналі друкувалися лише письменники Харківської губернії. У такий спосіб Василь намагався популяризувати літературу рідного краю. Дописувачі часопису мали неабияку сміливість, адже створювали пародії на відомих російських митців, зокрема Ломоносова, Сумарокова та Жуковського. Цим вони намагалися показати свою окремішність і винятковість, демонстрували свою незалежність від літературних авторитетів. Щоправда, “Харьковскій Демокритъ” проіснував не дуже довго, вийшло декілька номерів, і Маслович закрив видання та подався до Петербурга. Деякий час працював там журналістом, потім знову повернувся до Харкова.

У 1821 році Василь дізнався, що Познанський переписав усе своє майно на нього. Несподіване багатство звалилося на голову літератора. Це був не лише вищезгаданий будинок у Харкові, а й великий маєток у Гіївцях. До того ж він отримав столове срібло на будь-який смак, дорогі меблі, картини відомих художників, порцеляну, діаманти, цінні папери, загалом майно оцінювалося приблизно в мільйон рублів. А ще з два десятки чистокровних коней у стайнях, екіпажі, які були справжнім витвором мистецтва.

Життя здавалося казкою. Але в 1833-му Познанський помер, і зовсім скоро знайшлися родичі, рідна сестра та брат покійного, яких обурило, що всі статки дісталися якомусь вихованцю. І звісно вони вирішили будь-що повернути втрачене. Їх підтримав і харківський губернатор Трубецькой, і комерційний радник Кузін. Цих двох найбільше зачіпало не правонаступництво як таке, а вони точили зуб на Масловича через його гострі сатири в їхній бік. Кілька років судилися родичі з Масловичем, але суд підтримав Василя й визнав його законним спадкоємцем.

Далі біографічні відомості губляться в історії. Відомо, що останній твір Масловича вийшов у 1925 році, після якого Василь Григорович залишив літературну працю. Одні дослідники припускають, що на це вплинув судовий процес із майном, інші – слабке здоров’я. Проте, найбільше схиляються до думки, що його проукраїнські настрої, засудження кріпацтва, гострі сатири на можновладців призвели до цькування та гоніння з боку російського царату. Зрештою, Маслович втомився від такого життя й закинув перо на полицю. Український байкар відійшов у засвіти 1841 року.