Валерію Лобановському судилося стати найвидатнішим українським футбольним тренером усіх часів. Він завжди залишатиметься легендою вітчизняного спорту, слави якого прагнуть досягти всі – і футболісти, і наставники. 6 січня – 81-ша річниця від народження Валерія Васильовича.

Валерій Лобановський з’явився на світ у Києві в 1939 році. Родина мешкала в районі Голосієва, Валерій ходив до школи № 319, яка нині носить його ім’я і розташована на проспекті, теж названому на його честь (колишній Червонозоряний проспект). Вищу освіту намагався здобути в Київському політехнічному інституті, але якраз тоді почав професійну спортивну кар’єру, і приділяти час навчанню стало складно. Тож Валерій був змушений брати академічні відпустки, аж поки сам не написав заяву на відрахування з інституту. Пізніше він все-таки завершив вищу освіту в політесі – але не в Києві, а в Одесі. Мало хто знає, що легендарний Валерій Лобановський був випускником теплоенергетичного факультету і мав спеціальність “інженер-промтеплоенергетик”.

Пройшовши стадію юнацького футболу, Валерій в двадцятирічному віці став гравцем основи київського “Динамо”. Це був час, коли кияни тільки набирали силу в загальносоюзному масштабі. Головним тренером команди став В’ячеслав Соловйов, який і привів динамівців до першого чемпіонства СРСР у сезоні 1961 року. В підсумковій таблиці кияни випередили найближчого переслідувача – московське “Торпедо” – на чотири очки (в ті часи за перемогу давали два очки, а не три, як зараз). То був перший випадок в історії, коли чемпіонат СРСР з футболу виграла команда не з Москви. Одним із головних творців цього успіху був гравець лінії атаки Валерій Лобановський, партнерами якого в нападі стали інші київські зірки – Валентин Трояновський, Віктор Каневський, Олег Базилевич та Віктор Серебряніков.

Молодий Лобановський вже тоді досконало володів своїми фірмовими прийомами: обманними рухами, швидкими проходами лівим флангом із подальшим точним пасом у центр, і, звісно ж, виконанням “сухого листа” – кутового удару, після якого м’яч залітав прямо у ворота. В чемпіонаті 1961-го Лобановський забив 10 м’ячів, а київське “Динамо” утвердилося серед грандів радянського футболу, згодом ставши найтитулованішим клубом СРСР.

1964 року через конфлікт із новим тренером киян Віктором Масловим Лобановський пішов із “Динамо”. Його запросив одеський “Чорноморець”, одразу надавши родині футболіста (в нього вже була дружина Аделаїда і маленька донька Світлана) двокімнатну квартиру в Південній Пальмірі. Проте в Одесі Валерій надовго не затримався – також через власні погляди на організацію футболу, які не збігалися з тренерським баченням. У 1968-му, лише в 29 років, він закінчив кар’єру гравця в лавах донецького “Шахтаря” – на той час досить скромного клубу, в скарбничці якого були тільки два Кубки СРСР.

Зате в тому ж році Лобановський почав свою тренерську кар’єру – з дніпропетровським “Дніпром”. Ця команда тоді була ще менш відома, ніж “Шахтар”, виступаючи в Другій лізі чемпіонату СРСР. Тренерський талант молодого фахівця розкрився майже одразу. Вже за підсумками сезону 1971-го він вперше в історії вивів “дніпрян” до Вищої ліги. Причому в дебютному для себе сезоні в еліті радянського футболу його підопічні здобули шосте місце, залишивши позаду московські “Спартак”, “Динамо” і “Локомотив”, ленінградський “Зеніт” і мінське “Динамо”. До речі, той сезон 1972 року став тріумфальним для українського футболу, адже перші два місця посіли “Зоря” і “Динамо”.

Після успіхів у “Дніпрі” Лобановський повернувся до київського “Динамо”, але тепер вже як головний наставник. Його запросив особисто перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, який опікувався київською командою і чимало зробив для того, щоби вона стала гегемоном радянського футболу.

“Ера Лобановського” в “Динамо” тривала майже до самого розпаду Радянського Союзу. То були найкращі часи клубу столиці тодішньої УРСР. Лобановський сповідував концепцію “тотального футболу” – інтенсивної гри, за якої кожен футболіст повинен відпрацьовувати і в атаці, і в захисті.

“Динамівці” виграли Суперкубок УЄФА 1975 року і Кубки Кубків УЄФА 1975 і 1986 років (окрім них з-поміж радянських клубів єврокубок вигравало тільки тбіліське “Динамо” – Кубок Кубків у 1981-му). Під керівництвом Лобановського кияни здобули 8 чемпіонств, 6 кубків, 3 суперкубки СРСР. При ньому розкрилися такі зірки футболу, як Олег Блохін, Ігор Бєланов (обидва – володарі “Золотого м’яча”), Андрій Баль, Вадим Євтушенко, Віктор Чанов, Анатолій Дем’яненко, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко та інші.

Крім того, Валерій Васильович у 1975–1976, 1982–1983 і 1986–1990 роках очолював збірну Радянського Союзу з футболу, для якої базовим клубом стало “Динамо”. У 1986-му він керував збірною на чемпіонаті світу в Мексиці, де вдалося дійти до 1/8 фіналу (на цій стадії збірна СРСР за скандального суддівства поступилася в додатковий час бельгійцям – 3:4). А в червні 1988-го привів збірну до срібних медалей чемпіонату Європи у ФРН, здолавши на турнірному шляху англійців 3:1 та італійців 2:0. Тільки у фіналі зазнали поразки від Нідерландів 0:2. Із 11 гравців основного складу тієї збірної СРСР восьмеро представляли київське “Динамо”.

У кризові 1990-ті Лобановський тренував збірні Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. Але коли в 1996-му від Григорія Суркіса надійшла пропозиція знову очолити “Динамо” – повернувся до Києва. З його ім’ям пов’язаний останній на сьогодні злет киян до еліти європейського футболу. Півфінал і чвертьфінал Ліги Чемпіонів, 5 виграних поспіль чемпіонатів України і 3 виграні поспіль кубки України. Таких результатів не досягав більше жоден тренер “Динамо” за часів незалежності України. Лобановський розкрив нове покоління вітчизняних футболістів, до якого належали Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Олександр Шовковський, Владислав Ващук, Андрій Гусін, Віталій Косовський та Олег Лужний. Останні два роки він паралельно тренував національну збірну України, вивівши її до плей-офф відбору на чемпіонат світу 2002 року, де наші гравці поступилися майбутнім фіналістам мундіалю – німцям.

Фото Миколи Бочка

Тяжка й нервова тренерська робота підточувала здоров’я Валерія Васильовича. Він страждав на гіпертонію, переніс інфаркт. 7 травня 2002 року під час матчу чемпіонату України в Запоріжжі проти місцевого “Металурга” в нього стався інсульт просто на тренерській лаві. 13 травня Валерій Лобановський помер в лікарні після операції. Поховали найвидатнішого українського тренера на Байковому цвинтарі Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя України. Фінал Ліги Чемпіонів УЄФА 15 травня 2002 року на стадіоні “Хемпден Парк” у Глазго між іспанським “Реалом” і німецьким “Баєром 04” почався з хвилини мовчання. Іменем Лобановського названо клубний стадіон “Динамо” в Києві, вулиці й проспекти в різних містах нашої країни. Щороку в столиці України проводиться міжнародний турнір пам’яті Валерія Лобановського.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram