“До глибокого розуміння мене Україна доросте через двадцять років”, – так написав про себе 1929-го український письменник, прозаїк, публіцист доби Розстріляного Відродження Валер’ян Поліщук. Жертва сталінських репресій, розстріляний у Сандармосі.
Народився Валер’ян 1 жовтня 1897 року в селі Більче, що на Волині. Змалечку його вабило навчання, особливо література. Тож коли він навчився читати, то вже не міг відірватися від книжки, поки вона не буде прочитана.
“Книжки я дуже любив. Ще в ранньому дитинстві я любив пісенника, який був у мами. Вона вміла трохи читати, але не вміла писати зовсім. Бувало, я візьму пісенника, знайду по формі сторінку з потрібною піснею й прохаю співати. Там були найбезневинніші малюнки чорним. Одного я особливо боявся, виключно через розполіг чорних і білих плям, не вважаючи на те, що зміст там був такий: при місяці парубок з дівчиною лагідненько собі милуються. Мені були цікаві чи вражали фарби, плями і їхнє розміщення – вони й давали відповідну емоцію, а не зміст”.
Після закінчення місцевої школи батьки віддали хлопця до гімназії, спочатку в Луцьку, потім у Катеринославі (нині місто Дніпро). Тут у 1914 році Валер’ян разом із однодумцями підпільно випустили українсько-російський збірник “Перша ластівка”. Поліщук під псевдонімом Jutta надрукував свого першого вірша “Круті й низькі береги”. Згодом вийшла ще одна збірка “Блукаючі вогні”.
У самій же гімназії справи йшли не дуже: молодий Валер’ян словесно почубився із класним керівником, за що був відсторонений від іспитів і виключений із навчального закладу. Спочатку хлопець не надто засмутився й усе літо пропрацював конторщиком. Але вже на осінь знову прийшов до гімназії: “Тут у мене була з директором гостра сутичка, де я й просився і лаявся. Нарешті, якось справу перерішили і залишився з балом “3” “по поведению”.
Навесні 1917-го вибухнула революція. Закінчивши гімназію, Поліщук без гроша в кишені поїхав до Петрограду (Санкт-Петербург), щоб вступити до Інституту цивільних інженерів на архітектуру.
“Грошей немає, і от я ще зі своїм товаришем-студентом попадаємо в артіль грузчиків на морську пристань на Канонерський острів. Цілий день тягаєш шпали, а ввечері в інститут. Там попрацюєш до 11-12-ї години ночі, коли є сила – йдеш додому, а немає – на чертьожному столі засинаєш, а на ранок знову на край міста з босотвою вигружати англійський пароплав “Ціцеро”. Найтяжче було возити тачкою дрова. Ті, що тачку возять, так і звалися каторжниками. Спину ломить, руки в мозолях, попідтікають кров’ю, а ввечері розламаний ідеш-таки в чертьожку”.
Ставши свідком жовтневого перевороту, чкурнув до України. Приїхавши до рідного краю, був обраний головою Боремельського волосного земельного комітету. У період гетьманату втік до Києва. Поліщук близько до серця сприймав перебіг воєнних подій.
“Гетьман накивав п’ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети “Республіканець” як секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий конгрес. Далі – крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі”.
Саме тоді Валер’ян пише поему “Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила”. У 1919 році вийшла друком його збірка “Жарина”.
Коли до влади прийшли деніківці, Валер’ян налагодив та підтримував зв’язки із повстанцями. Але зрештою був заарештований. Покарання вдалося уникнути, бо арештант просто накивав п’ятами.
У 1920-му в Києві Валер’ян видав першу збірку літературного угрупування “Гроно”. Разом із ним на сторінках друкувалися Ґео Шкурупій, Дмитро Загул, Юрій Меженко. Михайло Терещенко, Павло Филипович.
Повернутися до Катеринослава змусила звістка про смерть брата. Хотів відшукати хоча б могилу, але не вдалося. З невеселими думками повертався до Києва. Та зібравшись силами став до роботи над новою збіркою, яку доповнили оповідання Валер’яна Підмогильного й критики професора Петра Єфремова.
У 1921-му Поліщук випустив збірку афоризмів “Голодна радість”. Його сміливі й влучні слова із неї пригадають у 1934 році, коли заарештують. Зокрема:
“Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира. Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів”.
До всього ще й додавалися ексцентричні виходки – чого тільки коштувало носіння взимку рябого жіночого капелюха, до якого спереду пришив бузкового язика. То носіння штаней із мішка “роздертих по саме неможливе”, ще й босий, без шапки, поверх розхристаної брудної сорочки довга борода. На здивований погляд оточуючих гордо відповідав: “Я – український письменник”.
Сам підживлював чутки про роман із двома сестрами Конухес, хоча був жонатий на одній із них – Олені-Рахіль Конухес. Імена своїм дітям теж давав незвичайні. Сина назвав Марком-Реоном, доньку – Люциною-Електрою. Пізніше вона згадуватиме, що батько їх дуже любив і намагався провести якомога більше часу з ними. Дружина для поета була справжнім світилом у житті, Валер’ян же для жінки – зорею.
У 1925 році Валер’ян Поліщук заснував групу “Авангард”, яка мала на меті оспівувати модерну цивілізацію й світ технічної революції. На сторінках часопису друкувалися ілюстрації конструктивістських художників. Зокрема Василя Єрмілова, з котрим Поліщук начебто розробляв концепцію спеціального “ліжка для кохання”. Не дивно, що часопис невдовзі закрили, а Поліщука звинуватили в розповсюдженні порнографії й змусили написати лист-покаяння.
Того ж року разом із Павлом Тичиною подорожував країнами Балтії, Чехословаччиною, Німеччиною, Францією.
У 1929 році їде до Польщі, потім знову до Німеччини. Саме тут Поліщук вирішив заново познайомитися із нічним і невідомим містом:
“Шлявся кілька день по кафе, щоб спостерігати буржуазію в різних виглядах. Фу, яка гадость. Наприклад, на Нюрнберг-штрассе кафе, де хлопці продають себе, щоб усяякі рила займались педерастією. Хлопці напудрені, жіночі рухи, потім жінки з жінками. В мене морда нічого, то й на мене з вожделінням поглядали, хотілось всіх їх бити, щелепи розвертати, але сиди й чемно пий чорну каву. Ве! Потім де одні проститутки й ті, що заходять їх купувати. Цілою чередою йдуть. Далі страшенна жалость до тих бідних дівчат, яка кожна хотіла б вийти заміж, тихо пожити, не голодувати, не мучитись на випадкових брудних заробітках. А тут накурено, аж очі їсть, подачка вином. Тичиноза, звичайно, боїться зайти й побачити й нічого не знає. Був у кафе біргерів. Насуплені й тупі сидять, чавкають та тягнуть пиво. А морди які”.
Натхненний подорожами й контрастами поет пише та випускає кілька збірок, історичний роман “Григорій Сковорода”, а ще твори для дітей.
У квітні 1932-го тодішня влада розпустила всі письменницькі організації. Натомість створила Всесоюзну спілку совєтських письменників, яка була націлена на комуністичну ідеологію. Очільником призначили Максима Горького. Всіх українських письменників зневолили й змусили безслівно орієнтуватися на московський центр.
Тих, хто не бажав йти цим шляхом, чекало знищення. Не оминуло це й Валер’яна Поліщука. Його разом із іншими українцями звинуватили в приналежності до Центру антирадянської боротьбистської організації. У 1934-му їх заарештували.
Закрите засідання, що проходило наприкінці березня 1935 року, винесло Поліщукові вирок у вигляді 10 років ізоляції в концтаборах. Але вийти звідти йому не судилося.
Наприкінці 1937-го Особлива Трійка управління НКВС по Ленінградській області засудила до смертної кари 1 116 в’язнів з усього Радянського Союзу, які утримувалися в Соловецькій тюрмі. Кримінальні справи були сфабриковані. Людей засуджували за участь у вигаданих антирадянських організаціях і змовах, надумане шпигунство на користь інших держав, підготовку уявних диверсій і терактів проти керівників СРСР, участь у повстанському русі тощо.
За справою № 103010/37 третього листопада в урочищі Сандармох Валер’яна Поліщука розстріляли. Разом із ним ще 287 українців.
Його вірна дружина Олена-Рахіль до кінця життя оберігала пам’ять про чоловіка. Після його арешту, забравши лише дітей і валізу із рукописами й листами поета, кинувши все – виїхала із Харкова. Таємницю про валізу вона нікому не довірила, лише мала Люцина була заодно із матір’ю. Коли грянув обшук, то донька стала за ліжко й прикрила валізу. Дорожню сумку так і не знайшли. Вже після реабілітації було розсекречено зміст найдорожчого скарбу родини Поліщуків.
Літературна спадщина поета викликає неоднозначне сприйняття. Чимало в своїх творах прославляв радянщину. Але сам позицінував себе не скільки прибічником тодішньої влади, скільки творцем універсального мистецтва – поза часом і простором, інакше кажучи, поза політикою. Намагався створити модерну українську культуру, орієнтуючи її на Європу.
Та в його щоденниках і листах, які не виходили тиражем і не складалися у збірники, були записані думки, які суттєво відрізнялися від пропагандистських віршів. Валер’ян різко засуджував більшовицький режим. У листі описав реалії Голодомору в Харкові, а також той паралізуючий страх, що оселився в душах людей, які принишкли перед масовими репресіями. Як би там не було, на допитах він не зламався й жодного прізвища не виказав. Не підписував обвинувачувальних документів проти інших, щоб самому отримати м’якше покарання.
Валер’ян Поліщук був зовсім не пересічним репрезентантом Розстріляного Відродження, тому сформувати повноцінне уявлення про нашу літературу без нього не вийде.
Фото і цитати в тексті взяті з сайту Litakcent
Осип Барвінський – у тіні славетних братів
Михайло Чалий – від педагога до біографа Тараса Шевченка
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
