Григорій і Аксинья. Ілюстрація до твору художника С. Королькова, 1935 рік

“Іліада” XX століття (“Тихий Дон”). Фахівці досі сперечаються, чи був Михайло Шолохов автором епопеї, високо оціненої в 1965 році Нобелівським комітетом, чи ж маємо справу з плагіатом (існує цілком логічна версія, що роман написаний О. Серафимовичем, але з багатьох причин виданий під ім’ям Шолохова).

“Я прочитав “Тихий Дон” досить пізно, – пише І. Курмояров, – років у сорок. І перед прочитанням, багато чувши про суперечки навколо його авторської належності, вирішив ознайомитися з аргументами всіх сторін, що брали участь у цій дискусії. Аргументи на користь того, що цей роман написаний не Шолоховим, здалися мені більш переконливими, ніж аргументи противників цього погляду. Але, прочитавши роман, я прийшов до твердого висновку, що Шолохов справді не є основним його автором. На мою думку, він, без сумніву, брав участь у роботі над “Тихим Доном”, але більша частина тексту належить все-таки не йому”. І далі автор зазначає: “З огляду на той факт, що роман вийшов у світ після того, як його особисто прочитав і схвалив Сталін, можна зробити припущення, що “вождю всіх народів” знадобився свій, радянський геній, здатний написати твір світового рівня. Радянська влада відчайдушно потребувала будь-яких підтверджень того, що вона всіляко сприяє гармонійному розвитку людської особистості, і через те, як і слід було очікувати, плодовита на геніїв”.

Підхоплює цю думку й А. Чернов: “Сталіну потрібна була своя велика література, взяти її не було звідки, крім як украсти. Поезія ще могла бути – Маяковський, але потрібна була проза, потрібна була епопея. Ось епопея, виявилося, на блюдечку Серафимович приніс. Вони ж текст правили й до війни, і після війни”.

Однак для нас, читачів, важливіше інше: цей безсумнівно шедевральний твір є і кожне нове його прочитання дає читачеві змогу подивитися на серйозний фрагмент життя донського козацтва очима Великого Майстра. Яке б прізвище він не носив.

Колосальна трагедія того часу починає звучати в епіграфі до роману, взятому зі старовинних донських козацьких пісень: “…засіяна славна земелька козацькими головами, Прикрашений-то наш тихий Дон молодими вдовами, Цвіте наш батечко тихий Дон сиротами, Наповнена хвиля в тихому Дону батьківськими, материнськими сльозами”. Панорамний донський козацький епос про складний і жорстокий час, де проста людина опиняється між непростим вибором (як у житті, так і в коханні), де родини втягнуті в братовбивчу бійню. І цей болючий пошук показаний з такою силою й точністю осмислення тієї дійсності, поданий у такій вільній оповіді, що ти стаєш практично свідком чи навіть учасником подій. І починаєш розуміти, що людина, поставлена в жорсткі умови, може винести будь-які випробування, але водночас до кінця віку не зрозуміти себе, не осягнути нехитрі закони свого дорогоцінного існування. Та все ж над річками крові піднімаються життя та кохання, сім’я. Бо вони, а не ідеологія чи колір партійного прапора є для людини найвищою цінністю.

“Тихий Дон” екранізували (1930, 1958, 1992), ставили в театрі (1977, 2013), співали в опері (1935, 1936, 1937, 1946, 1947, 1967), танцювали (балетна постановка – 1987).

(Афоризми: Дорога-то в нас одна, але їдуть усі по-різному; Розумна у тебе голова, та дурневі дісталася!; У житті не буває так, щоб усім однаково жилося; Молоде щастя завжди незряче; Життя змусить розібратися, і не тільки змусить, а й силоміць штовхне на якийсь бік).

Читайте ще про літературу від Васильченка:

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram