В’ячеслав Васильченко. Погоджуся з Андрієм Кокотюхою

Фото: argumentua.com

Ні, ну вони реально думають, що ми дурні. Хто вони і чому я так говорю? Про все зараз розкажу. 7 червня відвідав чергову (уже 18-ту!!!) церемонію нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей як запрошений гість. Колись бував і конкурсантом. У результаті маю чотири лауреатства, “короновані” романи і задоволення від перебування на сцені українського літературного Оскара. І оскільки ніяких творів уже кілька років не надсилаю, не хвилювався за їхню долю (відзначать чи ні?), а насолоджувався феєричним дійством. Усе було на найвищому рівні, як майже завжди з Коронацією й трапляється. Однак…

У рамках Конкурсу не так давно започатковано відзнаку “Золотий письменник України”. Її одержує автор, загальний наклад книжок якого перевищує 100 000 примірників. І це, звісно, приємно, коли твори українських (а не тільки розкручених закордонних) письменників опиняються в бібліотечках аж такої великої кількості читачів.

Цьогоріч засновники Конкурсу – достойники Тетяна та Юрій Логуші – покликали, щоб “озолотити” виключно поетів Михайла Шевченка, Леоніда Горлача, Василя Фольварочного та Олександра Мороза. Так-так, того самого сумно(славно?)звісного “Сан Санича”, екс-голову Соцпартії та колишнього Голову Верховної Ради (Довідка з Вікіпедії: “СПУ створено 26 жовтня 1991 року в Києві зусиллями колишніх членів забороненої КПУ (КПРС), які не погоджувалися з її забороною і прагнули продовжувати політичну діяльність. Лідером партії обрали колишнього керівника комуністичної більшості в Верховній Раді УРСР Олександра Мороза”).

Виявляється, книг товариша соціаліста, як засвідчила Книжкова палата, видано аж 250 000 (у цьому, правда, засумнівався на своїй сторінці у ФБ Андрій Кокотюха, але з етичних міркувань його вислів я навести тут не можу). Колишній Голова Верховної Ради давно захоплюється написанням віршів. Але не тільки “для себе” (як багато з нас), а й для “людей”. І їх у нього аж так багато. І все б нічого, якби товариш поет не забувся, що він на цьому фантастичному дійстві все ж таки поет, а не той-що-думає-ніби-ми-всі-дурні. Він підійшов до мікрофона і “ничтоже сумняшеся” заявив: погано, що влада не піклується про культуру. Мене вивернуло (даруйте!). Я сидів за першим столиком, і все розгорталося безпосередньо перед моїми очима.

Я не витримав, нахилився до сина-першокурсника медколеджу й обурено сказав: “Мороз не вилазив з депутатства, очолював Парламент, скільки років сам був владою, а тепер – у білих рукавичках вимахує пухнастим хвостиком”. Син усміхнувся. Усе б це залишилося нашим “кулуарним” шепотінням, якби… Якби не виявилося, що, всупереч думці товариша поета-політика-паплюжника-влади, ми усе ж таки не дурні. Ми ж усе чудово пам’ятаємо, ЩО кожен з них робив на своїх посадах. Шкода, що в української феміди пам’ять зав’язали разом з очима. Але… На сцену піднявся пан Логуш, і показав, що товариш справді поет помиляється.

Ми таки не дурні. Гнівний виступ відомого у світі економіста й українського мецената викликав торнадо аплодисментів і вигуків “браво” (першим, до речі, був мій – хвастаюсь). Він нагадав усім, і товаришу поетові теж, who is who в нашій псевдополітиці й поза нею. І в пам’яті ожило братання соціалістів із заліськими мокшанцями, які зараз обстрілюють наших воїнів на сході, тримають у катівнях, планують і здійснюють теракти, і ще багато інших речей, зроблених на шкоду державі. Якби влада (одну з ключових посад у якій обіймав наш товариш поет) попередні 27 років діяла в інтересах України, ми були б сильними, упевненими, заможними. Але… Як казав інший очільник ВР, “маємо, що маємо”. Той віз і нині там. І багато в чому завдяки Соцпартії та її поетичному очільнику, які тягли нас то вперед у радянське минуле, то під крило мокшанського коршуна.

Коли ж нагородження закінчилося й лауреати почали залишати сцену, громадянин Шевченко залишив на сходах поліетиленовий пакет із подарунком від Коронації, але пан Фольварочний підібрав і виручив насамперед громадянина з таким знаковим для нас прізвищем і такою не гідною цього прізвища поведінкою.

Товариш поет так і залишається жити в тому світі, який створили ті-які-думають-що-ми-дурні. І гадаю, шансів залишити його в нього вже немає. Та й навіщо? Там же золоті батони й унітази, забезпечена старість для нього і світле майбутнє для праправнуків. Залишає він цей світ хіба у віршах, які я ніколи не читатиму. Тому що написані дворушником. І тому що погоджуюся з Андрієм Кокотюхою.