Сьогодні розслідуємо деякі моменти, пов’язані з розумінням того, що таке старослов’янська мова. Усі пам’ятають комедійну радянську кінокартину студії “Мосфільм” (1973 р.) “Іван Васильович змінює професію”, який зняв безмежно талановитий Леонід Гайдай (до речі, словом “гайдай” (як і “гайдар”) в українських діалектах називали “вівчаря”). Цікаво, що в основу сценарію лягла п’єса Михайла Булгакова “Іван Васильович”. Доклав руку до написання сценарію і Владлен Брахнов. 1973 року фільм подивилося понад 60 млн глядачів, що зробило його лідером радянського кінопрокату.

І, безумовно, кожен пам’ятає той колоритний епізод, де кінорежисер Якін (актор М. Пуговкін) намагався говорити з Іваном Грозним (актор Ю. Яковлев) зрозумілою тому мовою. “Зинаида, подскажи мне чего-нибудь по-славянски”. І тут починається: “Живота или смерти проси”, “Аз есмь”, “Житие мое”, “Паки, паки”, “Иже херувимы”, “Вельми понеже”, “Ах бояриня, красотою лепа, червлена губами, бровми союзна”. Про архаїчне значення слова “живіт” ми вже писали в матеріалі “Страшна таємниця живота, бороди й носа“, де пояснили, що це всього лиш “життя”.

Фраза “Аз есмь”, наприклад, у мене асоціюється із “азъ есмь царь”. “Азъ” – це старослов’янський займенник першої особи однини (“я”), “есмь” – “є”. Житие, зрозуміло, “життя”. Пакы – “знову”. “Иже Херувимы…” – це початок херувимської пісні, що використовується у православному та греко-католицькому обрядах під час відправлення Літургії Івана Златоуста та Василія Великого (за винятком днів Великого Четверга та Великої Суботи). “Иже” – котрий, який; херувим – “у біблійній символіці – надприродна шестикрила істота з очима на всьому тілі; у християнському віросповіданні – ангел вищого чину”. Вельми – “дуже, занадто”, понеже – “оскільки, тому что”. Лепота – “краса, прикраса”, лепо – “добре” (до речі у цих спільнокореневих словах друга літера мала б писатися так, як у старослов’янській мові – “ять”, але тут відтворити її немає змоги). Далі, гадаю, усе зрозуміло. Отже, що ж таке та мова, пародію на яку намагався показати персонаж М. Пуговкіна?

Старослов’янською мовою умовно називають найдавнішу писемно-літературну мову слов’ян. Це саме нею (середина ІХ ст.) вперше переклали богослужбові джерела з грецької (в деяких моментах – латинської) мови. Первісно вона використовувалася тільки в перекладній літературі, пізніше її почали використовувати в оригінальних текстах.

У науковій літературі використовується кілька термінів-синонімів на позначення мови, якою здійснено найдавніші слов’янські переклади священного письма: “давньослов’янська”, “церковнослов’янська”, “старослов’янська”. Останній є загальноприйнятим у фаховій літературі. “Церковнослов’янська” – ним позначають хронологічно пізніші територіальні варіанти старослов’янської мови. “Давньослов’янська” – нечіткий, розмитий, оскільки активує співвідненсення з давніми виявами будь-яких слов’янських мов. Крім названих, також вживаються назви: “староцерковнослов’янська мова”, “давньоболгарська”, “староболгарська”, “старомакедонська”, “старослов’янська”, “церковнослов’янська мова”.

Перша книжно-писемна мова слов’ян – старослов’янська мова – профункціонувала з 60-тих років ІХ ст. – і до кінця ХІ ст. З 11–12 ст. старослов’янська мова “почала виступати в регіональних варіантах (редакціях, або ізводах), які дістали назву “церковнослов’янська мова”. Найраніше сформувалися моравський, середньоболгарський, македонський, східнослов’янський (руський), сербський, хорватський, чеський та румунський варіанти (ізводи) церковнослов’янської мови” (Г. Півторак).

Створена саме для потреб християнської церкви, старослов’янська мова вважається мертвою (мертва мова (синоніми: згасла мова, зникла мова) – це мова, що не має живих носіїв, для яких вона рідна). Її поява була зумовлена потребою перекладу християнської літератури зрозумілою для давніх слов’ян мовою з метою поширення серед них слова Божого, здійснення богослужінь, зміцнення віри.

“Старослов’янська мова, – зазначає О. Чмир, – створювалася передусім як надетнічна мова релігійної проповіді й поширювалася спершу серед західних, а згодом південних та східних слов’ян. Оскільки у Середньовіччі всі форми суспільної свідомості були пов’язані з церквою, то і нова мова використовувалася для перекладів та створення текстів різноманітного змісту – юридичних, історичних, природничих тощо”. М. Возняк констатує, що давня церковнослов’янська мова стала богослужбовою мовою всіх слов’ян, які прийняли східне християнство і утрималися в такому становищі до наших днів.

Узялися до роботи зі створення церковної мови для слов’ян перші слов’янські просвітителі Костянтин та Мефодій у 60-х роках ІХ ст. В основу цієї мови покладено рідний для них, один з діалектів староболгарської мови – солунсько-македонський. Минуло зовсім небагато часу, і старослов’янська мова поширилася на території таких країн, як Хорватія, Македонія, Болгарія, потім вона з’явилася в Київській Русі та Сербії, перетворившись на писемну мову значної частини слов’янського світу.

“Старослов’янська мова, – пише І. Царалунга, – ознаменувала початкову добу в історії слов’янської писемності, дала поштовх для створення літературних мов слов’янських народів Болгарії, Сербії, Київської Русі, запозичила їм своє письмо, збагатила лексикою, фразеологією, синтаксичними конструкціями, стилістичними ресурсами, знайшовши своє продовження в слов’янських мовах”.

Старослов’янську мову часто плутають із праслов’янською. Не в останню чергу через назви. Так, префікс пра- надає слову значення “первинний, первісний”. Отже, праслов’янська – це “первісна слов’янська”.

Вона – прамова для всіх слов’янських мов. Виникла праслов’янська мова у ІІ тисячолітті до н. е. Єдиною мовою для слов’ян вона лишалася десь до VІІ – VІІІ ст. н. е. Старослов’янська ж, як уже зазначалося, була створена тільки у ІХ столітті, а отже вона – пізніша. Сформувалася праслов’янська мова в результаті розпаду індоєвропейської мови на окремі мовні групи. Водночас до індоєвропейської сім’ї мов входять такі групи: слов’янські, балтійські, романські, германські, індійські, іранські, кельтські.

Праслов’янська мова не має писемних джерел. Її реконструювали науковці. Праслов’янською мовою спілкувалися давні слов’яни. Вони жили родами, які об’єднувались у племена. Дроблення племен на частини, що потім перетворювалися на нові племена, приводило і до розпаду мови племені, у результаті утворювалися нові її відгалуження – споріднені за походженням і близькі між собою діалекти.

Коли ж почалося розселення племен і їх розкидало величезною територією, економічні, політичні, мовні зв’язки між ними почали втрачатися, що поглиблювало протоенічні відмінності. У такий спосіб відбувся складний і тривалий процес розпаду праслов’янської мови, після чого з’явилися окремі слов’янські етноси та їхні мови як наслідок розвитку і перетворення праслов’янських діалектів на окремі самостійні слов’янські мови. Завершився це процес за півтора-два сторіччя до появи старослов’янської писемності.

А що ж старослов’янська мова? Спочатку вона задовольняла церковні потреби, однак пізніше її функції розширилися і вона почала використовуватися в деяких народів у багатьох інших галузях.

Старослов’янською мовою відбуваються церковні відправи й зараз.

“Для нас церковнослов’янська, – пише Д. Таргонський, – така сама класична мова древності, як для греків старогрецька, в ній міститься коріння нашої ментальності народу. Церковнослов’янська мова при перекладі на сучасну українську повинна бути орієнтиром, зразком високого стилю, а не анахронізмом, який можна відкинути, та й від застарілої звички на ній молитись давно відмовитись. Високі культури людства не відмовляються від використання класичних мов своєї древності в богослужінні, бо вважають “мертву мову” своєю спадщиною і джерелом літературної мови”.

Цікаво, знав про все це кінорежисер Якін? Та й сам Іван Грозний? Ех, житіє моє…

Ілюстрація: Просвітителі Кирило та Мефодій пишуть слов’янську азбуку. Мініатюра із Радзивіллівського літопису, ХІІІ ст.

Медицина і мова. Щасливі не лічать годин. Чи не лікують?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram