В’ячеслав Васильченко. Мова: Цікаві лінгвістичні терміни

В’ячеслав Васильченко. Мова: Цікаві лінгвістичні терміни. Фото: evo.business

Сьогодні наше розслідування спрямовуємо на деякі лінгвістичні терміни. Звісно, є словники лінгвістичних термінів, є й цілі енциклопедії. Але ми хочемо поговорити про ті, які бажано б знати людині, що прагне бути грамотною.

Насамперед – що таке “термінологія” і “термін”. Це ніби й не складно. Начебто про це знають усі. Але… Краще ми все ж таки пояснимо: наукові поняття отримують мовне втілення у спеціальних словах – термінах. Термін – це здебільшого однозначне слово чи словосполучення, що виступає назвою поняття певної галузі науки, техніки, суспільного життя тощо: лобізм (англ.) політ. – “специфічний інститут юридичної та політичної діяльності, що являє собою механізм впливу приватних та суспільних організацій на процес прийняття рішень парламентом”, капонір (фр.) військ. – “фортифікаційна споруда, що забезпечує ведення вогню у двох протилежних напрямках”, популяція (лат.) біол.– “сукупність особин одного виду тваринних чи рослинних організмів, поширена у певній місцевості”. До речі, пам’ятаймо, що в наведеному розумінні слово “термін” у родовому відмінку однини має закінчення “-а”, коли ж воно позначає “відтинок, проміжок часу, визначений, установлений для чого-небудь; строк” та “призначений, установлений момент, час виконання або настання чого-небудь”, тоді використовуємо “-у”. І ще. Вислів “науковий термін” – це те ж саме, що й “мокра вода”. Як не буває сухої води, так і “ненаукових термінів” теж немає. В одному з наступних блогів я розповім про зайвослів’я, яке в науці називається “плеоназмом”.

Процес виникнення терміна – це свідомий цілеспрямований творчий процес. Особливістю терміна є те, що він, на відміну від звичайного слова, не називає поняття, а поняття приписується йому. Термін – це знак, символ наукового поняття, його назва, ім’я. Суть же поняття, названого терміном, можна з’ясувати через його дефініцію. Дефініція – це стисле логічне визначення, у якому наводяться істотні ознаки поняття, окреслюються його межі та зміст: капітель (лат.) архіт.– “горішня частина (завершення колони, пілястри або стовпа, на яку спирається балка чи архітрав)”; морфема (гр.) лінгв. – “найменша значуща частина слова (корінь, суфікс, префікс, закінчення), що складається з однієї або кількох фонем”. Отже, науково-технічне поняття позначається терміном, а визначається – дефініцією. На жаль, часто можна натрапити на такі некоректні назви друкованих праць, як “Журналістика в поняттях і термінах”. Це щось приблизно так ніби “в людях і фотографіях”. Поняття (не тільки наукове) може бути введено в комунікативний обіг тільки тоді, коли буде назване. Для наукових понять назвами, як ми вже зрозуміли, є терміни.

Слово термінологія утворене від латинського terminus (лат. terminus “кінець, край, межа”; у середньовіччі це слово починає вживатися зі значенням “визначення”, “позначення”; пор. старофранцузьке termе – “слово”) і старогрецького logos (“вчення”). Це слово має кілька значень: 1) сукупність усіх термінів певної мови (українська термінологія) або якоїсь окремої галузі людської діяльності: науки, техніки, мистецтва (юридична термінологія, музична т., лінгвістична т., спортивна т.); 2) розділ лексикології (лінгвістичне вчення про слово), що вивчає терміносистему. У першому значенні синонімі до “термінології” – терміносистема, а в другому – термінознавство.

Термінологія не з’являється відразу, її формує саме людське життя. Українська термінологія формувалася та розвивалася в європейському контексті та вперто пробивала собі дорогу крізь бездержавність української нації і мови. Цей факт однозначно негативно вплинув на розвиток української термінології, однак протягом минулих десятиліть широко розгорнуто роботу, спрямовану на її удосконалення.

У зв’язку з нашою розмовою треба згадати також і термінологізацію (це постійний процес утворення нових термінологічних одиниць) та детермінологізацію (перехід термінів до розряду загальновживаної лексики – звичайних слів).

А тепер – нарешті – про самі “цікаві терміни”.

Антитеза (гр. аntithesis – “протиставлення”) – стилістична фігура симетричної будови, в основі якої лежить підкреслене протиставлення протилежних об’єктів – антонімічна пара. Протиставлення понять формує передумови для створення досить виразних образів шляхом зіставлення значень багатозначних слів, різкого й часто несподіваного зіткнення далеких неоднорідних понять: Розчавлять тих, хто “проти”, як заразу, Господарі новіСтарі закони… (Ю. Заруцький); “Правда і кривда” (заголовок роману М. Стельмаха); Утопія та реальність передвиборчих обіцянок; Без прав, але з обов’язками; Удави і кролики (газетні заголовки).

Антонімічна іронія – стилістичний прийом, який полягає в тому, що слово функціонує не з прямим, а з протилежним значенням, тобто стає “самоантонімом”: Дуже слабий, як учетверо вірьовка; Такий гарний, що аж гидко дивиться; Красива, тільки чорти на пиці горох молотили; Така красива, що як у вікно гляне, то люди тікають, а собаки три дні гавкають; Пожалів вовк кобилу – зоставив хвіст та гриву (укр. прислів’я). У зв’язку зі сказаним доречно вести мову про різновид антонімії – енантіосемію. Цей термін походить від гр. enantios (“протилежний”) та sema (“знак”) і називає явище протиставлення значень у межах того самого слова: з’являється значення, пpотилежне пpямому: геpой “видатна людина” і “невдаха”; безцінний “який не має ціни” і “який має дуже високу ціну”; чудово “у значенні високого вияву оцінки” і “в значенні негативної характеристики”.

Архаїзми (гр. archaios – “стародавній”) – застарілі слова, що вийшли з ужитку через витіснення іншими (синонімічними) словами (поряднич – “розпорядник“, шуйця – “ліва рука”, десниця – “права рука”, атрамент – “чорнило”, герць – “битва”, грізьба – “погрози”, дякло – “податок, повинність” тощо).

Історизми застарілі слова, що вийшли з ужитку через зникнення позначуваних ними понять (десяцький – “поліційний служитель на селі”, війт – “сільський староста”, осавула – “прикажчик у панському будинку”, волосний – “посадовець у волосній управі” та ін.).

Ступінь застарілості слів може бути різним. Одні слова вийшли з ужитку дуже давно і без спеціального тлумачення залишаються незрозумілими: тивун – “адміністративна особа у Великому Князівстві Литовському, що управляла князівськими маєтками, судила, збирала податки, а в селах наглядала за порядком”, чинш – “податок, що платиться з землі чи маєтності, відданої у володіння”. Інші мають менший ступінь застарілості, вживаючись зі стилістичною метою в сучасному мовленні: Крайній шлях в гонитві за готівкою – піти до кредитної спілки або до лихваря (інтерн.-вид.), Після смерті Вітовта польський король спробував оволодіти луцькою твердинею, а через неї і всією Волинню. Проте в час короткої, але жорстокої і кровопролитної Луцької війни 1431 року страж Волині витримав понад місячну облогу… (інтерн.-вид.), Там, де мечів та щитів чертоги, Де вої хоробрі зустрінуться знову (інтерн.-вид.).

Оксиморон (або оксюморон) (гр. охуmоrоn – “дотепна нісенітниця”, від охуs “гострий”, mоrоs “безглуздий”) – риторична фігура, яка виникає в результаті сполучення двох непоєднуваних, різко констрастних понять, що приводить до утворення нової смислової якості, нового поняття, і дає несподіваний виражальний ефект. Несподіваність зіткнення формує свіжість образу: крижаний вогонь, суха вода, світла пітьма, безчесна доброчесність, отруйна протиотрута, небезпечна безпека, солодкий біль. Оксюмороном люблять бавитися письменники: полиновий мед самоти (Є. Маланюк); тиша моєї говірливості (Неда Нежданова), звичаї незвичні (Л. Костенко), щасливе нещастя (В. Симоненко), живі мерці (М. Сом). Вони можуть робити оксюморонами назви творів: “Міщанин-шляхтич” (Мольєр), “Живий труп” (Л. Толстой), “Жорстоке милосердя” (Ю. Мушкетик), “Веселий цвинтар” (В. Стус)”. Оксюморон часто використовується в публіцистичних текстах для створення іронічного ефекту. Це можуть бути як заголовки (невлаштований благоустрій; далеке стало близьким, гірчить від солодкого (газ.), соціалістичний олігарх, капіталістичні соціалісти по-українськи, комуно-олігарх, суддя-корупціонер, баба-кінь – (травесті-артист Монро) (інтернет-видання), так і власне тексти: …у найближчі роки двері НАТО для України залишаться широко зачиненими (з газ.); Старі нові обличчя йдуть в опозицію (журн.); Ще один оксюморон. Чому в Україні небезпечно розмовляти українською? (інтерн.-вид.).

Парономазія (гр. para – “біля”, onomazo – “називаю”) виникає в результаті майстерного зіставлення близьких за звучанням, але різних за значенням слів (паронімів): Коли стану я зовсім сивою і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, ніякою (Л. Костенко). Тут ідеться про навмисне (стилістичне) вживання слів паронімічної природи для досягнення ритмозвукового увиразнення вислову: Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня (Л. Костенко); Страшніша огненних геєн / голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). З цією метою можуть створюватися нові слова: Хай святиться Російська Педерація як на землі так і на Бі Бі Сі (П. Коробчук). Як елементи парономазії можуть функціонувати й слова з різними граматичними параметрами: жерти – жертви, степ – стерп – серп, звідки – свідки, свіча – свічадо.

Сподіваюся, що ця інформація відчинить двері до світу цікавої лінгвістичної термінології та допоможе краще зорієнтуватися в роботі зі словом. Насправді ж, слово це не лише стихія письменників або журналістів, акторів чи лінгвістів. Щоденно всі ми з ним. От і думаймо, як ним скористатися так, щоб спілкування перетворювалося на насолоду (і для того хто говорить, і для того, хто слухає), а не було тяганням важезного плуга.