В’ячеслав Васильченко
Лінгвіст, автор детективів, журналіст

В’ячеслав Васильченко. Дворушники: вони вже давно серед нас

В’ячеслав Васильченко. Дворушники: Вони вже давно серед нас. Гравюра: Вервольф Моріса Санда, 1857
В’ячеслав Васильченко. Дворушники: Вони вже давно серед нас. Гравюра: Вервольф Моріса Санда, 1857

Дворушники, – за українським легендами, – люди з двома серцями, перевертні.

Дворушник – “підступна людина, яка на словах віддана кому-, чому-небудь, а таємно діє проти нього”.

Людська свідомість любить усе незвичне, таємниче, незвідане. Упродовж своєї історії homo sapiens вигадала багато способів розважитись, лоскочучи нерви розповідями про різних фантастичних істот. Однак з часом наука знаходила неспростовні докази того, що архаїчні вірування людства часто мають цілком раціональне підґрунтя. Одним із таких нереально-реалістичних фактів є образ людини-перевертня. Вовкулаки…

Про виникнення перевертнів давньогрецька легенда розповідає так. Аркадський цар Лікаон, тиран і безбожник, захотів посміятися над Зевсом. Він пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилітнього сина. Дізнавшись про це, Зевс вигукнув: “Відтепер ти навіки перетворишся на вовка. Вовка серед вовків. Це буде твоїм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!”

У старій Україні вовкулаками (синоніми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межі території роду (племені). Підставою для цього ставали надмірні гріхи, до яких зараховували зраду рідної землі, роду, вбивство, зґвалтування, крадіжку та інші. Відомо, що для архаїчної людини простір ділився надвоє: “своє” (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) і “чуже” (незвідане, вороже, що приховує небезпеку, звідти виходили всі загрози й приходили всі біди). Виселення за межі свого простору (що вважалося найжорстокішим покаранням, архаїчною “вищою мірою”) автоматично перетворювало людину на ізгоя, позбавляло права членства в племені, робило не таким, як усі. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто – ворогом.

Слово “вовкулака” складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака “волосся, шкура” і має спільнослов’янське походження. Цей факт відображають багато слов’янських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ваўкалак, польск. wilkołak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. βρουκόλακας, βρυκόλακας і рум. pricolic). Гіпотетичне – ст.-слов. влъкодлакъ.

Вовкулаки “існують” у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврів – плем’я, місцем мешкання якого слугували верхів’я Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовків – знову ставати людьми.

А південні слов’яни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від зв’язку жінки з вовкулакою.

Образ вовкулаки – це втілення давніх мотивів перевертництва, що кореняться в архаїчних віруваннях людства, які стали основою появи магічних обрядів. За однією з наукових версій, явище перевертництва пов’язується з “ініціацією” (від лат. initiatio – “здійснення таїнств, посвячення”). Так називають один із видів обрядів переходу; цим же терміном позначають і ритуал, що оформлює згаданий перехід. За допомогою обрядів цієї групи в первісному соціумі закріплювали перехід індивіда (групи індивідів) до нової соціальної категорії, а також – одержання нового статусу. Вперше обряди переходу (les rites de passage) виділені франко-бельгійським фольклористом і етнологом Арнольдом ван Геннепом. Реконструкцію обряду ініціації на українському ґрунті в загальнослов’янському контексті здійснив етнолог Василь Балушок.

Низка обрядів активує архетипну ідею рекурентності (“смерть заради нового народження”). Ця ідея досить виразно реалізована в ініціаційному обрядокомплексі. Дослідники виділяють два (широке й вужче) розуміння терміна “ініціація”: 1) універсальне багатоаспектне (часо-просторове, соціальне, політичне) явище, що полягає у зміні соціального статусу людини через зайняття певної посади чи вступ до якоїсь корпорації – кола жерців, релігійної громади, духовного ордену, касти, езотеричного культу; 2) первісні вікові магічні обряди, що відправлялися здебільшого в докласових чи ранньокласових суспільствах для надання юнакам статусу дорослих чоловіків (перетворення їх на воїнів і мисливців), тобто з метою перевести й зарахувати до наступного вікового класу (Т. Андреєва). На архетипах ініціації ґрунтується низка інших обрядів.

Народні вірування відображають уявлення про перехід з одного стану до іншого через зв’язок зі смертю й воскресінням – з іншим, чужим, неосвоєним світом. Для багатьох народів таким був ліс. Ініціант долав межу між двома світами, здійснюючи обрядовий перехід.

Як відомо, під час проведення ініціації посвячуваного юнака в сакральному лісі піддавали страшним фізичним тортурам-випробуванням. Це могло бути обрізання, відтинання пальця, вирізання шматків шкіри тощо. Його морили голодом і спрагою або ж навпаки – давали вживати напої наркотичного характеру, могли піддавати символічним німоті чи осліпленню. Такі маніпуляції з фізичною сутністю ввергали юнака в специфічний стан забуття, що для нього нічим не відрізнявся від смерті. У кожному разі ініціант був переконаний, що пережив справжню смерть і народився новою істотою, минулого й рідних для якої не існувало. Відгомін ритуальної смерті, ритуальних випробувань знаходимо в казці (здебільшого чарівній): “Сидить собі голий – бо на ньому що було вбрання, погнило вже, може, він цілий рік був у рибі” (“Казка про Івана Голика і його брата”); “Розібрався він, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості осталися” (“Стрілець”); “Змій зарізав його, зложив у мішок, … прив’язав його до коня та й пустив” (“Настасья Прекрасна”); “Коли карапкається дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба зі спини ремінь шкіри видрав та й подався” (“Котигорошко”).

Через ініціацію проходив і наречений – представник чужого роду, що приймався після появи екзогамії (практика укладання шлюбів між представниками різних відокремлених спільнот) до родової групи. Так він долучався до родового тотема (тобто ставав “своїм”, “таким, як усі”).

Отож, у результаті проходження обряду людина одержувала новий статус. Під час обрядових відправ відбувалося ритуальне перетворення людей на вовків або собак. Образи чаклунів-вовкулаків – персонажів міфологічних легенд – учені “виводять” із давньослов’янських жерців, що брали участь в ініціації як розпорядники. Також існує припущення, що ці жерці входили до таємничого об’єднання (спілки). Проводячи ритуал, жрець одягав на себе вовчу шкуру (відбувалось імітаційне «перетворення» на вовка – тотемну тварину).

Далі буде

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.