В. Васильченко. “Нехай від лих і бід усіх Вас береже здоровий сміх”

В. Васильченко. "Нехай від лих і бід усіх Вас береже здоровий сміх". Фото www.youtube.com

Спочатку хотів назвати цей текст “Патріарх українського гумору”. Або “Корифей…”». Чи “Легенда…”. Однак передумав, хоч усі варіанти справедливі та правильні. Вирішив: нехай буде простіше – “Майстер”. Але потім обрав його щире віршоване побажання-оберіг. Зайвим воно нікому й ніколи не буде.

Можу сміливо пишатися тим, що в нас із Майстром спільна альма-матер. За дипломами ми – вчителі української мови й літератури. От тільки Метр у поети-гумористи пішов, а я в детективісти))). Та й в одногрупника мого Геннадія Козлова вчителем англійської мови був син Корифея, Андрій.

Пам’ятаю, першокурсником філфаку (а вступати туди я вирішив, бо багато письменників його закінчили, а вже потім тому, що там навчаються найкрасивіші дівчата) часто зупинявся біля стенду, де серед фотографій решти славетних випускників була й фотографія Павла Прокоповича. З особливим трепетом дивився на усміхнене обличчя й розумів, чому наш люд так шанував Майстра – інакшим, аніж людяним і щирим, він у своїх творах бути просто не міг.

Судіть самі: Глазовий воював (прослужив шість років у війську –1940-1946) і нагороджений трьома бойовими орденами. Проте ними він не хизувався (хоч мав повне право). А просто взяв та й віддав сусідським малим шибайголовам. Пощастило пережити голодомор і всі ті жахи, що тоді чинилися. І не пощастило стати свідком смерті від голоду молодшої сестри.

Не так давно (30 серпня) йому могло б виповнитися 95 років. Але доля відміряла 82. Розпочав життя 1922 року (Миколаївщина) старшим сином у родині, одержавши дідове ім’я, а закінчив його у столиці у 2004-му. Останній притулок знайшов на Байковому. Воістину підтвердилася справедливість відомого французького прислів’я: “поети народжуються у провінції, а помирають у Парижі”.

Найбільше багатство для Глазового – це книги. І хоч Майстер мав низку нагород (почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України”, премії імені Остапа Вишні, Петра Сагайдачного, Наталі Забіли, орден “За заслуги” ІІІ ступеня, медаль Міжнародного доброчинного фонду “Українська хата”), найбільшою, звісно, була щира любов шанувальників. Та і як вони могли не любити гумориста, коли той зізнавався:

Я так люблю здоровий сміх,
Веселий сміх, що гріє всіх!
Переливаю в слово радість,
Яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу
Хорошим людям на потіху.
Ловлю в очах іскрини сміху
І довго в серці їх ношу.

Зрозуміло, що влада не дуже шанувала гумориста. Але через велику народну любов до Глазового заборонити його творчість не наважувалася. Та й за що його було шанувати? Якось після війни Глазовий прочитав учителеві свої військові вірші (слід згадати, йому пощастило з учителем: той і сам пописував, і дітей підучував цій хитрій справі; ще будучи третьокласником, майбутній Майстер уже випробовував себе в ролі поета). Послухавши, вчитель перелякався й порадив такого не писати, щоб… не посадили. Правда про війну нікому потрібною не була. Замість неї народу розтиражували красивий міф.

Кажуть, що якось, ще будучи студентом Криворізького педінституту (пізніше поет перевівся до Києва), Павло Прокопович написав пародію на Андрія Малишка. Коли той дізнався, реакція була миттєвою – і в особливому відділі КДБ пролунав розгнівний телефонний голос класика, однак радянська немезида запізнилася, бо молодий гуморист на той час опинився вже у столиці. “Глазовой вовремя смылся!” – виплюнув розлючений “особіст”. Про ті часи Патріарх у своїй манері розповідав: “Уже лапті мені плели! Видно, Бог був на моєму боці!”

Ще якось трапилася придибенція через мініатюру “Дорожні враження”, яку в редакції перейменували на “Виїздив балабон на два тижні за кордон”. Мініатюру протримали довгий час “під сукном”. І ось коли Генсек ЦК КПРС Микита Хрущов вирушив до США, гумореску з промовистим “антирадянським” заголовком у “Перці” й опублікували (був колись такий гумористичний журнал, багато хто любив його читати, я – не виняток). Можна тільки уявити, що відчув Глазовий, коли побачив твір на сторінках журналу, а потім – і одержав лагідне запрошення на допит до КДБ. Ось як про це він згадує: “Купую на відпочинку в кіоску свіжий вересневий номер “Перця”, а там моя усмішка про “балабона”. Це “колеги із гоп-компанії” швидко зметикували, як пристосувати мою гумореску так, щоб мені не тільки гикнулось, але й довго ще відхаркував. Це тепер ця малопримітна на перший погляд гумореска лежить в розділі “Туристи”, а тоді за її резонансний зміст, мені трохи голову не знесли. Нині навіть важко уявити, що тоді почалося в “Перці”!.. Гуморесці швидко приліпили політичний контекст і почалися вже мої тривалі візити до слідчих. Не одну пояснювальну довелось написати в ЦК КПУ, аж поки не вдалось довести слідчим, що гумореска була написана за півроку до візиту Хрущова в Америку, про підготовку якого в ті часи ніхто не знав та й не міг знати. Пройшло, дякувати Богу…”. Потім історія перетворилася практично на легенду (чи навіть і анекдот), і Хрущова замінив у іншому варіанті Брежнєв.

Та все ж, не зважаючи ні на що, Майстер не скисав: “Гумор – це велика справа. Але в житті не завжди весело. Хоча я і вважаю себе щасливою людиною. Адже пройшов пекельними дорогами війни й залишився живим. (А статистика свідчить: зі ста виживали троє). На війні було не до жартів. А по війні весь час смішу людей. Хоча, буває, рикошетом і самому дістається. Але нічого – писав, пишу і буду писати, якщо люди читають”.

Глазовий був цікавим співрозмовником, чудовим кулінаром. Мав веселу вдачу. За столом більше чарки собі не дозволяв. Племінник Павла Глазового – Віктор Кругляк – згадує: “Добре пам’ятаю, що приїжджали Глазові до Кривого Рогу (там і зараз мешкають родичі Метра – В. В.) з сумками, чемоданами і обов’язково з ними був акордеон. Дядько Павло дуже майстерно грав на ньому. Він сідав, заплющував очі і з усмішкою на вустах таке витворяв на акордеоні, що всі були просто в захваті. Грав, в основному, класичні композиції. Музика в нього лунала красиво й абсолютно без фальші, з віртуозним переходом на різні швидкості. Його виконанням на акордеоні люди просто заслуховувалися. А за обідом від його жартів у всіх рот тягнувся до вух. Причому, що цікаво, від свого гумору він реготав більше за всіх. Інколи шуткував римою, жарти в нього, навіть на непідготовлену тему, сипались як із торби”.

Коли за порадою друзів він надіслав свої гуморески до “Перця”, одержав окрилену відповідь, що чотири їх з п’яти друкуватимуть. А найбільшою приємністю стало те, що потрапили вони до рук самому Остапові Вишні, який похвалив їх і порекомендував поставити в наступний номер, а Глазовому порадив: “Пишіть, пишіть ще і ще!”.
1950 року у житті Павла Глазового починається “перцевий” етап – він стає заступником головного редактора. Потім була співпраця з радіо, де Глазовий організував роботу сатиричного журналу “Колюча пошта”. Далі став заступником редактора журналу “Мистецтво”. Також готував сценарії для щомісячної телепередачі “Наші вечорниці”. І паралельно з цим виконував пораду Вишні – постійно писав.

Секретів успіху Глазового кілька. Перший – використання народної творчості. Другий – це майстерність надати використовуваній народній усмішці другого дихання. Третій захований у тривалій співпраці автора з Андрієм Совою, Анатолієм Паламаренком, Анатолієм Литвиновим, Неонілою Крюковою. Їхній творчий тандем змушував забиті вщент глядацькі зали здригатися від щирого сміху.

Думаю, слова Віктора Євтушенка будуть правильною оцінкою постаті Легенди: “Щойно прозвучить гумореска Павла Глазового чи то з радіоприймача, чи то з екрана телевізора, як щира й відкрита душа українця відгукнеться на іскристе і влучне слово улюбленого автора. І слово те бризне веселим сміхом, сяйне промінням зморщечок-смішинок довкола очей і неодмінно осяде у глибині серця, щоб іще не раз розкішно посмакували ним у колі друзів чи знайомих: “А ви чули, он у Глазового…” І чергову “болячку” нашого суспільства, так дотепно висміяну великим Майстром, уже підхоплюють на кпини вдячні слухачі”.

З недавнього часу (2016 р.) у Кривому Розі одна з вулиць носить ім’я письменика. У Києві, на будинку, де він мешкав (вулиця Льва Толстого, 25), з’явилася меморіальна дошка. У Білій Церкві працює Міжнародний благодійний фонд імені народного улюбленця. Про нього створені документальні фільми “Хто такий Павло Глазовий” та “Сміхотворець Павло Глазовий”.

І хай як Павлові Прокоповичу часом бувало не важко, він ніколи не сходив з оптимістичної стежини. “Вірю в щасливе майбутнє України”, – були його слова. Дякуємо, Майстре!

На десерт пропоную легенько доторкнутися до творчості Славетного Українця:

НЕ В СВОЇЙ ТАРІЛЦІ
Прибув Сава до Києва
З дружиною в парі.
Продавали сало, м’ясо,
Яйця на базарі.
З покупцями торгувались,
З людьми говорили.
Потім пішли Хрещатиком
На Дніпрові схили.
А як звідти повертались,
Мовив Сава жінці:
– Давай “чтокать”, бо невдобно,
Що ми українці.

АПОСТЕРІОРІ
Виступав приїжджий лектор
На колгоспній сцені.
А слова були у нього
Мудрі все та вчені:
– Адекватно – дедуктивно
– Ерго – апріорі –
Ірреальний – консеквентний –
Апостеріорі…
Я гадаю, – подивився
Він у зал питально, –
Ви сьогодні збагатились
Інтелектуально?
– Та спасибі, збагатились, –
Зашуміли ззаду,
І гукнув дідок старенький
З бокового ряду:
– Я найдужче збагатився,
Бо при кожнім реченні
Почував себе неначе
Чукча у Туреччині.

НАЙКРАЩА МОВА
Йде синок до школи вперше.
Пита батька мати:
– Якій мові ми синочка
Будемо навчати –
Українській чи російській?
Обидві ж хороші.
– Хай вивчає ту, якою
Печатають гроші.

СУПЕРЕЧКА
Матір звуть Елеонора, а батечка – Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати – сибірячка.
– Нє говорі, – учить мати, – гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
– Прошу слова вибирати, – насупився Савка.
– Це ти мене зараз лаєш, а собака – гавка.

ЗДРАСТЄ, МАМА РОДНАЯ!
Син поїхав з дому та й прожив у місті
Більше як півроку, днів, напевне, з двісті,
Він в село вертається, з матір’ю вітається:
– Здрастє, мама родная! Как здєсь поживається?
– Мати гладить сина по рудому чубчику.
– Як це ти балакаєш, любий мій голубчику?
Наче й не по-нашому, наче й не по-руському,
– Більш на те скидається, що по-малоруському.
– А синок відказує: – Ти, маманя, тьомная.
В нашом положеніє разниця огромная.
Я живу у городє, ти всьо времня в полі.
Как тут-здєсь розтумкаєш, что-чево і што лі?

ЗАЯВА
Неписьменності немає, ліквідовано її,
Та трапляються частенько ще такі грамотії,
Що, бувало, як напише, як накрутить бісів син,
То виходить, як то кажуть, ні в ворота, ані в тин.
До директора заводу вчора від Панька
Надійшла заява ось така:
“Прошу лічно дирекцію, а также завком,
Щоб мене не уважали больш холостяком.
Ізо мною в брак вступає будуща жена.
Я для свайби совершаю вбивство кабана,
Какового приобрьол я вєсом в сто кіло
І в його сопровождєнні їду на село.
Ісходя із цього отпуск розрешіть мені,
Ібо я у брак вступаю на чотири дні.
Прошу розрішить, Бо нада спішить,
І не откладать, Бо нєкогда ждать.
ПАНТЕЛЕЙ ЛЕПЕХА – з подсобного цеха”.

ЗНАЙШЛА ВИНУВАТОГО
У ларьочку продавщиця сидить біля бочки.
Над віконечком об’явка в чотири рядочки:
“ТЬОПЛЕ ПИВО СВЄЖИХ РАКОВ В ПРОДАЖЕ НИМАЄ”.
– Хто це таке накарлякав? – прохожий питає.
Продавщиця гордовито глянула у шибку:
– Ти чого там зуби скалиш? Здєлала обшибку?
Ви розумні, накінчали всяких там літфаків,
А нема кому до пива наловити раків.

КУХЛИК
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші – не мина жодної крамниці.
Попросив він:
– Покажіть кухлик той, що з краю.
– Продавщиця: – Что? Чево? Я нє понімаю.
– Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
– Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
– Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
– На Вкраїні живете й не знаєте мови.
– Продавщиця теж була гостра та бідова.
– У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
– І сказав їй мудрий дід:
– Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

У ТРАМВАЇ
У трамваї повно.
– Что ви за народ?
Впереді слободно, проході вперод!
Ти чево, чувішка, прьося на носок?
Опупєла, что лі?
В головє пєсок?
Нікакіх пойнятій об культуре нєт.
Убєрі свой локоть, он же как шкілєт.
Дама в полосатом, топай вєсєлєй!
Трудно ж протолкаться, как срєді джунглєй.
Ти, піжон у шляпє, глазом нє косі!
Здєсь тєбє невдобно?
Єздяй у таксі.
Да протрі глядєлкі, коріш дорогой!
Ти же мнє на тухлю лєзєш сапогой.
Что ти строїш хаханькі, будто нє причом?
Я же тібя спрашую руським язиком!
Так, бува, в трамваї здоровань гука.
А у нього мова, чуєте, яка?
І, либонь, гадає лобуряка той,
Що російську знає так, як Лев Толстой.

ДОПОТОПНЕ ПРІЗВИЩЕ
Прибіг якось до райради Тягнирядно Сава.
– Прошу прізвище змінити. Ось моя заява.
Бо моє вже застаріло, допотопним стало.
Я нове собі придумав – Тягниодіяло.