Твердження, що вся сучасна українська література – це всуціль попса, несмак, дихання в унісон зі світовим книгоринком масової культури, а величні теми, сміливі задуми та несподівані фантазії не властиві українському авторові, не завжди відповідають дійсності. І у нас виходять друком твори, задуми та втілення яких якщо не змушують стати волосся сторчма, то проймають достатньо сильно. Маються на увазі твори від творців так званої альтернативної історії, чи антиутопії, як називають їх по-інакшому. Чернівецький автор Василь Кожелянко (1957-2008) та його антиутопічний роман породили не тільки безліч наслідувань, а з кінця 1990-х ніби привідкрили еру в українську антиутопію. У нульових та надцятих вийшли друком альтернативні історії від Ярослава Мельника, який живе й працює в Литві, Франції та Україні. Романи Мельника продовжили дві традиції: алегорично-антиутопічну орвеллівську та пафосно-альтернативно-історичну Кожелянка. Наприкінці минулого року вийшов роман “Жовтий закон” від молодшого автора від українського тригону антиутопістів вінницького прозаїка Сергія Рибницького.

Антиутопія відповідає на питання “що зроблено не так”, вона не здатна відповісти на утопічне “а що потрібно зробити”. Від неї неможливо вимагати навіть естетичної чи панацеї у подобі катарсису. Тому антиутопія читається важко. Однак лише антиутопія в умовах постмодерності, апріорних толеранції та засадничої взаємоввічливості здатна в сучасній літературі підняти етичне питання. Головна етична проблема “Жовтого закону” – Людина. Головна метафора твору – що людина вже не Бог (змаліла), не Смерть (смерті не достатньо), не Філософ (світ надто застарів) і навіть не Сатана, адже здатна тупцювати біля воріт Раю. Хоч утопія, хоч антиутопія – обидві є реакцією на невлаштованість, завжди пасквіль на саму реальність, благ якої катастрофічно не вистачає. Але кожна антиутопія – це також завше намагання взяти кредит вселенської гармонії, за відсутності минулого, шляхом запозичення його в іншого сусіди, в самого майбутнього.

Роман “Жовтий закон” розпочинається дивно, дивовижно триваючи, так само закінчується. Попри це, він ніяк не нагадує казку: скоріше за все документ, відеофільм про дійсність із розмитими межами реальності. Реалістичність, іншими словами життєвий досвід Сергія Рибницького та його моторошної доби, схоже, суттєво впливають і на світ та світогляд його романного життєпису. Інакше б звідки в цій відвертій книжці такі одкровення, які змушують пригадати властиво досвід теперішнього, а зовсім не майбутнього, про яке буцімто пише автор: “Всі очікували революції ззовні, маючи глибоку кризу гуманізму зсередини”. Або: “Людина проголошувалася цінністю настільки, наскільки від неї отримували користь”. Чи таке авторське спостереження “від майбутнього”: “А бувало, куриш цигарку за цигаркою біля тіла мертвого побратима, який ще годину тому писав щось у соціальній мережі про бойовий дух, про любов до всього національного, про те, як його чекає вдома сім’я, бо за тиждень демобілізація, а потім він іде в невеличкий рейд на поточну розвідку. Лише мить – і свинець уже в легенях, наче на великій глибині молодий солдат зробив необережний подих”. Це описання одного з фінальних епізодів в антиутопії “Жовтий закон”, і, звичайно, до реальності він має менше стосунку, ніж до авторських передбачень у майбутнього, де, за задумом автора, нам важко буде відрізнити телебачення і його камеру-око від Сатани, журналіста – від Смерті з косою, дитину-хопчика – від Людини, а Бога – від звичайнісінького польового командира, представника однієї з панівних політпартій.

Читайте також: 30 років української багатопартійності

Найбільше в “Жовтому законі” очікуєш якраз на нарешті ухвалення в Українській державі того омріяного Жовтого закону, а потім – найбільше шкодуєш через це. Роман Сергія Рибницького нагадує драму людяності завдовжки 20 дій шексіпірівської трагедії, написану мовою прози, не поезії. Хлопчик на ймення Людина довго підозрював батька й матір у корупції, а потім підірвав батьків разом із іншими бюрократами, щоб знищити останню. Але, згідно з Жовтим законом, помилувати таку справедливу, але терористично налаштовану Людину можна лише на папері жовтого кольору. Бог із автоматом наказує Людині знайти та принести папір. Викинувши папірець, який він ніс майже 20 дій роману, хлопчик знищує присуд про власне помилування. І не важливо, що наказ про страту також мав бути видрукований на такому ж жовтому папері. Жовтий, як закон, будівельний кран, скрипіння його стріли й звуки вибухів і пострілів – ось і вся природа, на тлі якої відбувається дійство. Тут уже й сам Майк Йогансен не звинуватив би Сергія Рибницького в тургєнєвщині, у надто щедрих описах “зеленого світу”. Ні, самі учасники драми, зокрема журналістка, яка поступово перетворюється на алегорію смерті, та її відеооператор, вряди-годи зеленіють: її руки стають гілками дерева, зростаючись із рештою людського лісу.

Узагалі-то на початку твору психіка дійсності роману Сергія Рибницького схожа на хвору. Все існує як метафора. Оченята-плакати дитини промовляють промовисто. Оператор-електроопора, листя-аркуші, камера-небо, мікрофон-пташине гніздо в осінньо вітті журналістки-дерева. Або ластовиння, що на обличчі дитини, впродовж усього роману випродуковують чарівні сузір’я неба. Перебування в такому світі нелегко витримати. Та ще за умов кричущих у ньому видозмін: податки на ґаджети, безкоштовне перевезення власниками приватних автівок чиновників, запровадження суботників і податків на відпочинок. Нічого не нагадує? І водночас цей описуваний світ став аполітичним, а “разом із аполітичністю в людей розвинулася й асексуальність”. А на падіння нравів, у виплодженні саме такого світу, схоже, у граничний спосіб уплинули перебої з електроенергією.

Узагалі “Жовтий закон” унаочнює три серйозні запитання, які кожен сам мав би поставити перед собою, причому спробувати з’ясувати це питання чесно. По-перше, всі апокаліпсиси в літературі нагадують революції в латиноамериканських джунглях. По-друге, а як би ви діяли, що чинили, якби особисто опинилися в умовах реально активного апокаліпсису? І щось мені підказує, що першою нашою реакцією сталося щось схоже, як з героями Рибницького: заперечення, байдуже якими засобами, дійсності цього апокаліпсису. Нам імовірно стало би байдуже, у що перетворюємося ми, нехай навіть у метафору, аби тільки дійсність лишилася на місці. Третє запитання: як саме українець уявляє український апокаліпсис – як утрату контролю над ситуацією з боку державних установ, як зміну звичайних укладів на свої антиподи: “Кар’єрне зростання, яке раніше могло задовольнити не тільки жіноче его, перетворилося на справжню утопію – у кожній більш-менш пристойній компанії надто часто мінялися кадри, усюди були надлюдські вимоги, усюди та праця, яку більше оцінювали свинцем, аніж грошовими знаками чи готовою продукцією. За те, що ти займаєш пристойне робоче місце, тебе могли підстрелити. Посаду директора компанії, яка могла забезпечити достатній дохід, партійці оцінювали щонайменше в одну обойму”.

Якщо Галина Пагутяк – “останній гуманіст”, то за Сергієм Рибницьким,“справжній світ завмер у кризі гуманізму”. Гуманізм породив Супермена, а той вирішив панувати та законодавити тут під іменем “Бога”, на плечах у політпартій. Зрештою, головні слова, що визначають етику книжки “Жовтий закон”, вкладено Сергієм Рибницьким якраз у вуста дитини: “Дорослі нищать цю планету, а вона ж має перейти нам у спадок. Нам, дітям”. І від цього авторського пророцтва не подітися нікуди. Воно в точку.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram