В.Мараєв. З’їзд поневолених народів, або спроба федералізувати Росію

Будинок Української Центральної Ради, де відбувався з'їзд. Фото В.Мараєв

100 років тому, 21-28 вересня 1917 року, у Києві за ініціативи Української Центральної Ради відбувся “з’їзд поневолених народів”. Це була спроба мирного й конструктивного вирішення національного питання в тогочасній Росії.

Незадовго до того, 14 вересня 1917 року, Тимчасовий уряд проголосив Росію республікою. Та попри це, він усіма засобами намагався відтермінувати розгляд національного питання – мовляв, не на часі, адже триває Перша світова війна. Зрозумівши марність очікувань, діячі Центральної Ради взяли на себе ініціативу проведення з’їзду. Він мав засвідчити прагнення перетворити “тюрму народів” – як тоді називали Росію – на цивілізовану федеративну державу.

Законний характер з’їздові надавала присутність представників Тимчасового уряду і командування Київського військового округу.

На заклик Української Центральної Ради до Києва прибули 93 делегати від політичних організацій українців, білорусів, грузинів, молдаван, литовців, латишів, естонців, росіян, євреїв, поляків, татар, тюрків і козаків. Щоправда, російських делегатів прибуло тільки троє, та й то один із них був українцем за походженням (Тесленко-Приходько), а ще один євреєм. Цікаво, що зовсім окремо від росіян виступали представники російських козацьких військ, які вважали себе окремим народом (донці, кубанці, терці, уральці, забайкальці, оренбуржці, амурці). З’їзд визнав козацтво “самостійною галуззю між народами Російської республіки, яка утворилась через особливі обставини історичного буття і має всі права на незалежне існування”.

Лише польські й литовські делегати заявили, що прагнуть до створення окремих від Росії Польської і Литовської держав. Єврейські представники кількаразово наголосили на необхідності побудови єврейської держави у Палестині. Решта учасників з’їзду наполягали на, по суті, утопічній ідеї – перетворити Росію на демократичну федеративну республіку із забезпеченням повного рівноправ’я усіх народів.

Саме таку точку зору обстоював і керівник Української Центральної Ради Михайло Грушевський, обраний почесним головою з’їзду. В одному з виступів він запевнив: “Україна не йде через федерацію до самостійності, бо… ми уже раніше об’єдналися з Росією, як незалежна держава, і своїх прав ніколи не зрікались”. Грушевський мріяв зробити з Росії “палац народів”, в якому всім “повинно житись вільно і гарно”. На закритті з’їзду він навіть виголосив: “Хай живе Російська федеративно-демократична республіка, нехай живуть федеративні держави Росії, нехай живуть свобідні народи, що трудяться для добра всесвітньої цивілізації!”.

Михайло Грушевський. Фото vuam.org.ua

Вистачало на з’їзді й по-справжньому глобалістичних закликів, на кшталт такого: “На землі, политій кров’ю багатьох мільйонів, взросте велика європейська, а за нею й світова федерація!”.

Цікаво, що представники більшовицької партії (а їх тоді у Києві було небагато і вони ще не мали значного впливу) спробували використати “з’їзд поневолених народів” як платформу для пропаганди своїх ідей. Двоє більшовиків потрапили на одне із засідань і “зчинили невеличкий бешкет. Вони намагалися досить гостро полемізувати де з ким з докладчиків… між ними та головою виникали суперечки”. Проте зусилля цих добродіїв виявилися даремними – присутня публіка завзято підтримувала Грушевського оплесками, а на більшовиків сичала.

Рішення з’їзду були наступними: Росія має стати федеративною демократичною республікою; кожен з народів Росії має право на національно-персональну автономію. Утворено координаційний орган – Раду народів, де засідали по 4 делегати від кожного народу, що мав представництво на з’їзді. Місцем перебування Ради народів визначався Київ.

Отже, не Петроград чи Москва, а саме Київ став координаційним центром у боротьбі поневолених народів Росії за свою свободу. Проте найближчі події засвідчили неможливість перебудови Росії на засадах демократії та толерування усіх націй, мов і культур. Через 40 днів після закриття “з’їзду поневолених народів” більшовики насильницьким шляхом захопили владу в Петрограді. Маніпулюючи гаслами “права націй на самовизначення” та “світової комуністичної революції”, вони заходилися творити нову Російську імперію. Ворожий щодо них Білий рух, натомість, змагав до повернення традиційної, “єдиної і неподільної” Росії. А українцям лишилося вже не мріяти про федерацію, а зі зброєю в руках боротися за власну суверенну державність. Або й надалі жити під п’ятою “братнього народу”…