Конституційний процес часів Української Центральної Ради

Власне Конституцію України вже з літа 1917 року розробляла спеціальна комісія Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. Архівне фото
Власне Конституцію України вже з літа 1917 року розробляла спеціальна комісія Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. Архівне фото

Конституційний процес в Україні набув розвитку вже в перші місяці після початку революції. Адже обставини вимагали юридичного унормування тих суспільних зрушень, які відбулися внаслідок повалення російського царату. В епіцентрі конституційного процесу опинилася Українська Центральна Рада, яка з плином часу переживала трансформацію від громадсько-політичної організації до українського революційного парламенту.

Конституційне навантаження містили усі чотири Універсали Центральної Ради. Першим було задекларовано намір створити автономну Україну, Другим – намір почекати з автономією до скликання Всеросійських Установчих Зборів, Третім – проголошену автономну Українську Народну Республіку, Четвертим – самостійність УНР.

Окрім того, до актів конституційного характеру зараховують декларації і статути Генерального секретаріату Української Центральної Ради, інструкції Тимчасового уряду, деякі закони Центральної Ради. Чимало з цих документів містили вказівки, що вони зберігатимуть чинність лише до початку роботи Всеросійських або Українських Установчих Зборів. Проте, на жаль, українську Конституанту скликати взагалі не вдалося, а російську брутально розігнали більшовики і “втомлений караул” на чолі з анархістом Желєзняковим, який невдовзі після того знайшов свою смерть у степах України від козаків отамана Шкуро.

Власне Конституцію України вже з літа 1917 року розробляла спеціальна комісія Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. Склад комісії був багатонаціональним – 71 українець, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німці, 2 поляки, по одному білорусу, молдованину, татарину, болгарину, греку і чеху. Загалом 100 осіб. Під кінець року комісія представила перший практичний результат своєї роботи – “Проект Конституції Української Народної Республіки”. За цим документом, Україна мала стати автономною частиною Федеративної Російської Республіки (на той момент неіснуючої). Верховним органом влади в Україні проголошувалися Українські Всенародні збори. Суверенітет УНР обмежувався у царині зовнішньої політики, питань миру і війни, митного законодавства, нагляду за дотриманням прав національних меншин тощо.

Більшовицька агресія проти Української Народної Республіки перекреслила можливість автономного існування України у складі федеративної Росії. До весни 1918 року діячам Центральної Ради стало остаточно зрозуміло, що потрібно приймати основний закон незалежної держави. Втім, саме вищенаведений проект було взято за основу під час розробки Конституції УНР, або ж “Статуту про державний устрій, права і вільності УНР”. Документ ухвалили в останній день існування Центральної Ради – 29 квітня 1918 року. Авторами тексту були Михайло Грушевський, Сергій Шелухін і Михайло Ткаченко.

Конституція проголошувала Українську Народну Республіку “суверенною, самостійною і ні від кого незалежною” державою, суверенне право в якій належить народові України – “цебто громадянам УНР всім разом”. Саму Конституцію слід визнати надзвичайно демократичною. УНР було задумано як класичну децентралізовану парламентську республіку із забезпеченням усіх прав національних меншин. Посада Президента була відсутня, тому всі спекуляції на тему “Грушевський – перший Президент” слід назавжди відкинути. Цей міф було створено у міжвоєнний час в середовищі української політичної еміграції (найвірогідніше, Дмитром Дорошенком). У повоєнний період його періодично роздмухували серед діаспорян, а в Україні особливої популярності він набув у 1990-і роки. Побутує думка, що за часів президентства Леоніда Кучми міф використовували, щоби применшити значення його попередника Леоніда Кравчука. Щоправда, при цьому чомусь воліють менше згадувати, що до Кравчука в нашій історії були і Президент ЗУНР Євген Петрушевич, і Президент Карпатської України Августин Волошин, і Президенти УНР в екзилі Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький і Микола Плав’юк…

За Конституцією УНР парламент мав назву Всенародні Збори України, обирався партійно-пропорційними виборами раз на три роки (а не на п’ять!) і був суворо підзвітний електорату. Будь-якої миті Всенародні Збори можна було розпустити “волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильности, повідомляє про це домагання Всенародні Збори”.

Набагато демократичнішим, порівняно із сучасним, був порядок внесення на розгляд депутатів законопроектів: це могли робити президія Всенародних Зборів, окремі фракції, групи депутатів (від 30 і більше), уряд (Рада Народних Міністрів), органи місцевого самоврядування (які представляють не менш як 100 тисяч виборців) і безпосередньо виборці – також щонайменше 100 тисяч підписів громадян республіки, підтверджених через громади і суд.

Чисельність депутатів Всенародних Зборів жорстко залежала від чисельності населення України: один депутат мав “припадати приблизно на сто тисяч людності”. Конституція УНР містила дуже широкі права та повноваження місцевого самоврядування. Фактично, місцеве самоврядування поставало однією із самостійних гілок влади. Держава будувалася за принципом “знизу догори”. Безпосередня місцева влада належала радам і управам громад, волостей і земель. Російська, єврейська і польська меншини отримували національно-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки і болгари мали на це право, коли б зібрали не менше 10 тисяч підписів. Велика роль надавалася судовій гілці влади. Для всіх громадян мав діяти один і той самий суд, “не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів”. Внести зміни до Конституції було не так вже й просто: для цього необхідні голоси 3/5 присутніх депутатів, а крім того підтвердження змін простою більшістю Всенародних Зборів наступного скликання. Втім, Конституція УНР так і не набула чинності. Її ухвалили не Установчі Збори і навіть не Центральна Рада, а тільки її орган – Мала Рада. І то не у повному складі – на засіданні були присутні лише кількадесят депутатів. І сталося це надвечір 29 квітня 1918 року, у “нервовій, лихоманковій” атмосфері, коли у місті вже відбувся державний переворот, а на Софійській площі вже висвятили на гетьманство Павла Скоропадського. Починався новий етап Української революції.

Читайте також: Я – Конституція

Передрук. Оригінал статті вперше був оприлюднений у спецвипуску газети “Український інтерес”