В.Мараєв. Бойчук і “бойчукісти” – розстріляне відродження живопису

Михайло Бойчук "Пророк Ілля"

Михайло Львович Бойчук народився 135 років тому – 30 жовтня 1882 року в селі Романівка (нині Теребовлянського району Тернопільської області) у багатодітній родині. Малювати почав з дитинства, і цей талант помітили у школі. Вчитель Михайла подав до однієї з газет оголошення про те, що молодий хлопець потребує кваліфікованого наставника-живописця. На цю об’яву відгукнувся вже відомий на той час український художник Юліан Панькевич. Він забрав шістнадцятирічного Михайла до Львова, де влаштував на навчання до своєї студії.

Невдовзі Наукове товариство імені Шевченка і предстоятель УГКЦ Андрей Шептицький надали Бойчукові фінансову підтримку, яка дала змогу отримати освіту у Віденській і Краківській академіях мистецтв. У Кракові його наставником став польський художник Леон Ян Вичулковський – учень славетного Яна Матейка.

Михайло Бойчук у своїй львівській майстерні

Після нетривалої служби в австрійській армії Михайло Бойчук удосконалював свою майстерність в Мюнхені, Флоренції, Венеції, Парижі. Саме у столиці Франції він познайомився з Пабло Пікассо і у 1909 році заснував власну художню майстерню неовізантійського мистецтва (“Renovation Bizantine”). Бойчук, погляди якого сформувалися під впливом наукових робіт Михайла Грушевського, був патріотом України, мріяв про відродження її державності та світове визнання вітчизняної культури. Тому й започаткував власний художній напрям, який ґрунтувався на синтезі мистецтва Візантійської імперії, Київської Русі та українського примітивізму. Навколо Бойчука згуртувалися інші молоді й талановиті митці – Микола Касперович, Софія Бодуен де Куртене, Софія Сегно, Софія Налепинська.

Бойчук застерігав своїх колег від надмірного індивідуалізму, привчав до злагодженої праці у колективі. Картини майстерні неовізантійського мистецтва з великим успіхом демонструвалися у паризьких салонах – саме як продукт колективної творчості. Там, у Парижі, Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. Під його впливом вона, донька поляка і француженки, почала називати себе українкою.

1914 року на запрошення Російського археологічного товариства Михайло з дружиною і братом Тимофієм проводили реставраційні роботи у Трьохсвятительській церкві села Лемеші (нині Козелецького району Чернігівської області) – на батьківщині Розумовських. Але спалахнула Перша світова війна. Російська влада інтернувала митців, як австрійських підданих. А вже згодом, за радянських часів, іконостас і розписи Бойчука у Трьохсвятительскій церкві були знищені.

Революція 1917 року дала змогу Бойчукові переїхати до Києва й опинитися в епіцентрі українського державного відродження. Він став співзасновником Української академії мистецтв (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі Києва. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові.
За більшовицького режиму Михайло Бойчук продовжував творчу діяльність. Він став одним із творців та ідейних лідерів Асоціації революційного мистецтва України, яка заперечувала натуралізм і прагнула до національної своєрідності українського мистецтва. У цей час його найближчими учнями були Іван Падалка і Василь Седляр. Разом вони виконали низку монументальних стінописів – Бойчук вважав, що їхні твори мають щодня бачити десятки тисяч громадян, а не лише відвідувачі виставок та музеїв. Так з’явилися розписи Луцьких казарм на вулиці Дегтярівській у Києві (1919), санаторію імені ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933 – 1935).

Своє мистецьке кредо Бойчук висловив таким чином: “Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда”. Такі погляди радянська влада визнала ідейно шкідливими, націоналістично й формалістично обмеженими. З початку 1930-х років почалося насадження єдиного для всіх художнього методу – соціалістичного реалізму.
Для Михайла Бойчука і “бойчукістів” це мало трагічні наслідки. Їх звинуватили у шпигунстві (приводом стала творча подорож 1926 – 1927 років до Німеччини, Франції та Італії), а також у приналежності до “націоналістичної фашистської терористичної організації”.

25 листопада 1936 року Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”: “Контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні. Організація ставила собі за мету відторгнення України від Совєцького Союзу й утворення української націонал-фашистської держави”. Цього було більше, ніж досить.

13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли у Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським. 11 грудня стратили Софію Налепинську-Бойчук. 7 травня 1938-го – Миколу Касперовича. Вірогідно, місцем останнього спочинку українських митців став Биківнянський ліс на околиці Києва.
Більшість творів Михайла Бойчука та його послідовників було одразу ж знищено. Розписи стін терміново заштукатурені. До нашого часу збереглися переважно копії, ескізи, підготовчі начерки…